Ось у такій війні, що спалахнула між Музеєм старожитностей та домом дю Круазьє, аристократи вели боротьбу в ґречній формі й без роздратування, тоді як протилежна сторона вдавалася до найпідступніших методів, аж до застосування затруєної зброї, як у дикунів. У цій війні на боці роялістів були переваги витонченої іронії та дотепного розуму. А добре відомо: рани, завдані словом та поглядом, насмішкою і зневагою — невиліковні. Відтоді як шевальє перестав відвідувати вітальні, де збиралося змішане товариство, і відступив на Священну гору аристократії, він спрямував проти салону дю Круазьє усі стріли своєї дотепності, не замислюючись про те, до якої, нестями може довести табір дю Круазьє боротьба з Музеєм старожитностей. У "палац д'Егріньйонів" допускалися тільки люди обрані, цілком благонадійні дворяни та дворянки, упевнені одне в одному; отже, звідси не могло просочитися назовні жодне слово. Тому ані балачки, ані переконання аристократів, хай би якими вони були — добрими чи поганими, справедливими чи надуманими, дотепними чи безглуздими,— не могли дати привід до кпинів. Щоб висміяти дворян, лібералам доводилося нападати на їхні політичні дії, тоді як роялісти були у вигіднішому становищі: чиновники, котрі займали проміжне місце між ворожими таборами, часто намагалися підлеститись до знаті й переказували їй усе, що діялося та говорилося в середовищі лібералів, і це давало не одну нагоду для дошкульних дотепів. Усвідомлення невигідності свого становища неабияк дратувало прихильників дю Круазьє і розпалювало в них жадобу помсти. В 1822 році колишній постачальник став на чолі всіх промисловців департаменту, подібно до того, як д'Егріньйон стояв на чолі дворянства. Таким чином кожен з цих двох представляв певну партію. Замість того, щоб відверто й без лукавства оголосити себе прибічником крайніх лівих, дю Круазьє про людське око став висловлювати погляди, які згодом були сформульовані в заяві "двохсот двадцяти одного"26. Тому він дістав змогу об'єднати навколо себе судовиків, чиновників і торговців з усього департаменту. Тепер товариство, що збиралося в салоні дю Круазьє, стало не менш могутнім, ніж завсідники Музею старожитностей, але люди там були молодші, діяльніші, до того ж їх було значно більше, і зрештою вони почали впливати на всі справи департаменту, тоді як Музей старожитностей нічим себе в реальному житті не проявляв і був ніби додатком до королівської влади, якій партія найнепримиренніших роялістів часто навіть заважала, бо вимагала від неї нерозважних заходів і навіть штовхала її на вчинки, що кінець кінцем призвели до краху монархії.
Ліберали, яким у цьому департаменті, що не бажав танцювати під їхню дудку, досі не щастило провести в парламент жодного свого кандидата, знали, що в разі свого обрання дю Круазьє опиниться серед лівого крила центру або навіть серед крайніх лівих. Банкірами дю Круазьє були троє братів Келлер; старший з них відважно воював у палаті серед дев'ятнадцяти представників лівого крила, цієї доблесної фаланги, прославленої всіма ліберальними газетами; до того ж брати були споріднені з графом де Гондревілем27, пером-конституціоналістом, до якого вельми прихильно ставився Людовік XVIII. Отже, конституційна опозиція була завжди готова в останню мить передати дю Круазьє свої голоси, для видимості обіцяні підставному кандидатові, якби дю Круазьє пощастило зібрати достатню кількість голосів роялістів, щоб забезпечити собі більшість. Але досі роялісти успішно провалювали дю Круазьє на кожних виборах, бо верхівка роялістського табору, очолювана маркізом д'Егріньйоном, напрочуд точно вгадувала, розбирала й оцінювала його дії, і після кожних виборів тільки зростала ненависть невдахи-кандидата та його партії до аристократів. Ніщо так не розпалює ворожнечі між політичними угрупованнями як марність пастки, налаштованої з великими труднощами.
Але на 1822 рік війна між партіями, що в перші чотири роки Реставрації була дуже запеклою, здавалося, притихла. Салон дю Круазьє та Музей старожитностей, вивчивши сильні й слабкі сторони один одного, мабуть, чекали сприятливого випадку, що грає для партій роль провидіння. Люди недалекоглядні задовольнялися цим позірним затишшям, яке обманювало навіть короля; але для кожного, хто близько знав дю Круазьє, було очевидно, що в нього, як і в усіх, хто живе холодною розважливістю, жадоба помсти згаснути не може, а надто коли вона опирається на політичні амбіції. На той час дю Круазьє, який раніше бліднув і червонів, як тільки при ньому вимовляли ім'я д'Егріньйона або шевальє, і здригався, згадуючи про Музей старожитностей або чуючи, як про нього згадують інші, навчився прикидатися незворушним, мов індіанець. Він люб'язно всміхався своїм ворогам, хоча ненавидів їх, як і колись, і з кожним днем стежив за ними все пильніше. Він удавав, ніби зневірився в перемозі й вирішив жити з ними спокійно. Одним з найближчих прибічників дю Круазьє, що поділяв його холодну лють і теж терпляче очікував сприятливої нагоди, був голова суду дю Ронсере, маломаєтний дворянин, який марно домагався честі бути прийнятим у Музеї старожитностей.
Невеличкого статку д'Егріньйонів, яким уміло управляв нотар Шенель, ледь вистачало маркізові на життя; він жив, звичайно, як годиться дворянинові, проте не дозволяв собі найменшої розкоші. Хоча вихователем молодого графа Віктюрнієна, єдиної надії роду д'Егріньйонів, був колишній чернець-ораторіанець28, рекомендований єпископом, і жив він у домі маркіза, все ж таки йому доводилося виплачувати певну винагороду. Платня куховарки, покоївки панни Арманди, старого маркізового камердинера та ще двох слуг, панський стіл на чотири персони і витрати на виховання молодого графа, для якого не шкодували грошей, поглинали всі прибутки д'Егріньйонів, незважаючи на ощадливість панни Арманди, мудру розпорядливість Шенеля та відданість слуг. Старий нотар досі не міг зробити ніякого ремонту в напівзруйнованому замку. Він чекав, поки закінчаться терміни угод, укладених ще 1809 року з орендарями д'Егріньйонових земель, сподіваючись потім знайти спосіб підвищити прибутки маркіза — або за допомогою поліпшення методів обробітку землі, або внаслідок зниження курсу грошей. Маркіз не був утаємничений ні в подробиці господарювання, ні в управління маєтками. Коли б він довідався, яких героїчних зусиль докладав Шенель, щоб, за висловом домогосподарок, стулити кінці з кінцями, це вразило б його наче громом. Та ніхто не зважувався розвіяти ілюзії старого аристократа, бачачи, що кінець його життєвого шляху близько. Велич роду д'Егріньйонів, про яку давно забули і при королівському дворі, і в уряді і про яку за межами міських мурів та найближчих околиць ніхто й не здогадувався, ця велич у маркізовій уяві та в уяві його прихильників воскресала в усьому її колишньому блиску. Завсідники Музею старожитностей були переконані, що в особі Віктюрнієна рід д'Егріньйонів набуде нової слави, коли пограбованим дворянам нададуть змогу повернутись у свої маєтки або коли достойний спадкоємець з'явиться при дворі, щоб служити королю й одружитися, як одружувалися в старовину д'Егріньйони, з дівчиною, котра належатиме до роду Наварренів, Кадіньянів, Юкзелів, Босеанів, Бламон-Шоврі — одне слово, з дівчиною, яка поєднуватиме в собі всі переваги високого походження з багатством, красою, розумом і доброчесною вдачею. Ті, хто щовечора приходив до Музею старожитностей пограти в карти,— шевальє, Труавілі (вимовляйте "Тревілі"), Ларош-Гюйони, Кастерани (вимовляйте "Катерани"), герцог де Верней,— давно звикли бачити в старому маркізі особу надзвичайної значущості й підживлювали в ньому його надії. А ті надії не здавалися такими вже нездійсненними і, певне, виправдалися б, якби можна було викреслити з історії Франції останні сорок років. Але навіть найсвященніші, найнезаперечніші права, які Людовік XVIII спробував закріпити Хартією, датувавши її двадцять першим роком свого владарювання, не матимуть сили, якщо вони не підтверджені всенародною згодою. Д'Егріньйонам бракувало того, на чому стоїть сьогодні політика — тобто грошей, головної опори сучасної аристократії, та й не вміли вони довести свою причетність до нової історії — а завоювати славу такої причетності можна і при дворі, і на полях битви, і в дипломатичних салонах, і на громадській трибуні, і написавши книжку або взявши участь у якій-небудь авантюрі. Така слава необхідна кожному новому поколінню, як священне мирування. Вельможна родина, що перебуває в бездіяльності й забутті, схожа на дівку на порі, дурну, негарну, бідну й доброчесну — чотири головні причини, які роблять її нещасливою. Шлюб панни Де Труавіль з генералом Монкорне29 не тільки нічого не навчив завсідників Музею старожитностей, а мало не призвів до розриву між Труавілями та салоном д'Егріньйона, який заявив, що "Тревілі зганьбили себе".