Щоб умовити старшого помічника прокурора, знадобилося тільки два дні. Голова суду і Соваже вирішили держати справу в таємниці від судді Блонде, від Мішю та від молодшого помічника прокурора. Голова суду розраховував на безсторонність Блонде — якщо йому буде подано переконливі докази — і сподівався, що більшість буде на його боці. Правда, він зовсім не подумав про Камюзо, і тепер, коли слідчий несподівано перекинувся на бік ворога, всі його розрахунки опинилися під загрозою. Голова хотів запустити справу в рух, перш ніж про неї довідається прокурор. А що як Камюзо або молодший помічник попередять його?
Тепер ознайомимося з особистим життям слідчого Камюзо і, можливо, це допоможе читачеві зрозуміти, чому Шенель мав надію схилити молодого судовика на бік д'Егріньйонів і навіть наважився зупинити його на вулиці, намагаючись спокусити його. Син — від першої дружини — знаменитого паризького торговця шовковими тканинами, чия крамниця була на вулиці Бурдонне, молодий Камюзо обрав собі професію судовика за бажанням батька, який плекав щодо нього досить-таки шанолюбні задуми. Одружившись, він здобув собі не тільки жінку, а й протекцію дверника королівського кабінету, протекцію, здавалося б, незначну, але вагому. Вона вже принесла свої плоди: призначення на посаду судді, а потім і слідчого. При укладенні шлюбного контракту батько забезпечив сина всього шістьма тисячами франків річного прибутку, що дорівнювало посагу покійної дружини статечного торговця за винятком суми, на яку він сам претендував як чоловік небіжчиці. А що панна Тіріон принесла тільки двадцять тисяч франків посагу, а платня провінційного слідчого не перевищує півтори тисячі франків на рік, то молоде подружжя майже бідувало, ретельно приховуючи своє скрутне матеріальне становище від сторонніх очей. Правда, судові слідчі одержують доплату в тисячу франків на непередбачені витрати, пов'язані з виконанням їхніх службових обов'язків. Тому посада слідчого, хоч і нелегка, служить предметом заздрощів і домагань. Але й усунути слідчого можуть у будь-який час, і пані Камюзо недарма висварила чоловіка за те, що він був так недоречно відвертий у розмові з головою суду. Марі Сесіль Амелі Тіріон за три роки подружнього життя переконалася, що Бог благословив її шлюб: за цей час вона вже двічі щасливо розродилася — спочатку дівчинкою, потім хлопчиком. Але тепер вона благала Всевишнього, щоб надалі Він не благословляв її так щедро, бо завдяки ласці Господній їхня скрута загрожувала перетворитися на злидні. Спадщини від Камюзо-батька їм, очевидно, довелося б чекати ще довго. До того ж ця багата спадщина не обіцяла дітям Камюзо більше як по вісім-десять тисяч прибутку кожному: у статечного купця дітей було аж четверо від двох дружин. Ну а коли нарешті здійсниться те, що свати називають "надіями", чи не треба буде вже слідчому думати про те, як улаштувати власних дітей? Тому кожен зрозуміє, в якому становищі була пані Камюзо, жіночка вельми рішуча й розважлива. Вона надто добре усвідомлювала, до яких згубних наслідків може призвести найменша помилка чоловіка, щоб не втручатися в його службові справи.
Амелі була єдиною дочкою старого слуги Людовіка XVIII, слуги, який супроводжував свого монарха в Італію, в Курляндію, в Англію, і король надав йому найвищу посаду, яку той міг посісти — дверника при своєму кабінеті. На Амелі з дитинства ніби падав відблиск королівського двору. Батько розповідав їй про вельмож, міністрів та інших високих осіб, про яких він доповідав королю, яких проводив у кабінет і яких бачив, коли вони виходили з кабінету. Не дивно, що вихована ніби на порозі Тюїльрі, Амелі Тіріон засвоїла правила життя та поведінки, які панували при дворі, і вважала за непохитний закон необхідність беззаперечно підкорятися владі. Тому вона мудро розважила, що, ставши на бік д'Егріньйонів, її чоловік догодить герцогині де Мофріньєз і здобуде прихильність двох знатних родин, які підтримають її батька, коли той, обравши слушну хвилину, замовить королю слово за свого зятя. І тоді при першій же нагоді Камюзо переведуть у Паризький округ, а згодом і в Париж. Це підвищення, про яке Амелі так мріяла, якого так прагнула, мало принести їм платню в шість тисяч франків, до того ж вони оселилися б у домі її батька або в старого Камюзо, здобувши всі переваги, які обіцяло молодому подружжю життя біля багатої рідні. Якщо прислів'я "чого очі не бачать, того серцю не жаль" точно зображує почуття більшості жінок, то ще з більшим правом його можна застосувати до родинних взаємин, а надто до протекції міністрів та королів. У всі часи люди, що особисто прислуговували монархам, успішно влаштовували свої справи; не можна не цікавитися людиною, яку щодня бачиш, хай то буде всього-на-всього лакей.
Пані Камюзо, яка сподівалася, що жити їй тут недовго, найняла невеликий будиночок на Лебединій вулиці. Місто було не багатолюдне і такий промисел, як здавання внайми мебльованих помешкань, не знайшов тут розвитку. А родина слідчого не була настільки багата, щоб жити в готелі, як Мішю. Пам'ятаючи про їхні скромні прибутки, парижанка задовольнилася меблями місцевого виробництва і винайняла цей на диво непоказний будиночок, який, проте, справляв приємне враження своєю невигадливою простотою. Притиснутий до сусіднього дому, він виходив фасадом у двір; з кожного поверху на вулицю дивилося одне вікно. Двір був обгороджений з двох боків кам'яними мурами, попід якими росли кущі троянд і крушини, а в його глибині, навпроти дому, стояла повітка, що спиралася на дві цегляні арки. І так похмурий, будинок здавався ще похмурішим у затінку горіха, що височів посеред двору, куди можна було увійти крізь невеличку хвіртку. Піднявшись на ґанок із двома приступками й залізними перилами майстерного лиття, але дуже заржавілими, ви потрапляли до їдальні з вікном на вулицю; з протилежного боку на нижньому поверсі була кухня. Дерев'яні сходи в кінці коридору, що розділяв ці два приміщення, вели на другий поверх, де теж було дві кімнати: в одній — кабінет слідчого, в другій — спальня. Одна з кімнаток мансарди призначалася для куховарки, друга — для покоївки, разом з якою поміщалися й діти. Стелі в усіх кімнатах трималися на побілених вапном сволоках, проміжки між якими були отиньковані. Обидві кімнати другого поверху і зала на нижньому поверсі були прикрашені вигадливими панелями, що свідчили про дивовижну терплячість різьбярів по дереву минулого століття. Ці дерев'яні панелі, пофарбовані в брудно-сірий колір, мали досить похмурий вигляд. Кабінет слідчого був обставлений так само, як кабінети провінційних адвокатів: великий письмовий стіл, крісло з червоного дерева, книжкова шафа з необхідними для кожного, хто вивчає право, книжками, скромні меблі, привезені з Парижа. Кімната пані Камюзо була обставлена по-місцевому: білі з голубим штори, килим, примхливі меблі, що тільки на перший погляд здаються модними, а насправді це просто зразки, які не прижилися в Парижі. Щодо зали на нижньому поверсі, то це була звичайна провінційна їдальня — гола, холодна, з просякнутими вогкістю злинялими шпалерами. І в цій жалюгідній кімнаті з видом на горіх, на облямований густим листям мур, на майже пустельну вулицю жвава весела жінка, що звикла до розваг, до паризького гармидеру, день у день сиділа або сама-одна, або в товаристві нецікавих і тупих гостей; вона навіть воліла нудитися в самоті, ніж терпіти їхнє пустопорожнє базікання, адже варто їй було сказати щось дотепне, як співрозмовники починали тлумачити її слова так і сяк, і відразу виникала напруженість. Дітьми вона опікувалася не так з любові до них, як для того, щоб внести бодай якийсь інтерес у своє майже відлюдне життя. Свій природжений розум вона могла застосувати, лише розгадуючи інтриги, які плелися навколо неї, підступи провінціалів, їхні амбіції, завжди обмежені вузьким колом примітивних інтересів. Тому Амелі швидко й легко проникала в таємниці, про які чоловік навіть не здогадувався. Сидячи біля вікна у своїй кімнаті й забувши про вишивання, вона бачила перед собою не повітку, під якою лежали дрова і де покоївка прала білизну, а Париж, де все милує зір, де всюди буяє життя; вона мріяла про паризькі бали і плакала, що доля закинула її в холодну провінційну тюрму. Її поймав розпач, коли вона думала, що в цьому тихому містечку ніколи не буде ні змов проти уряду, ні бучних процесів. І їй марилося, що довго ще животітиме вона в своєму похмурому закапелку, в тіні горіха.