— О, ви мене забудете! — воркотіла вона.— Ви зустрінете стількох жінок, які упадатимуть коло вас, замість того, щоб просвіщати вас... Але ви повернетесь до мене, коли розчаруєтеся в них... А раніше ви прийдете?.. Ні, не прийдете. Втім робіть, як вам хочеться... Я людина щира й не стану приховувати, що ваші візити принесли б мені велику радість. Люди з душею зустрічаються тепер рідко, а я відчуваю, що ви маєте душу... Прощайте, прощайте... Якщо ми говоритимемо з вами довше, то, либонь, про нас заговорять інші.
І вона полинула геть — у точному значенні цього слова. Після від'їзду герцогині Віктюрнієн залишався недовго, але цих хвилин вистачило, щоб усі розгадали, в якому він захваті, з властивого щасливим людям виразу — такий вираз має щось спільне і зі стриманим торжеством інквізитора, і з блаженною зосередженістю святенниці, котра, діставши розгрішення, виходить із сповідальні.
— Сьогодні пані де Мофріньєз досить спритно досягла своєї мети,— сказала герцогиня де Гранльє, коли в салоні панни де Туш залишилося всього шестеро людей: де Люпо, доповідач у Державній раді, до якого прихильно ставився сам король, Ванденес, віконтеса де Гранльє, Каналіс і графиня де Серізі.
— Д'Егріньйон і Мофріньєз — ці два прізвища звучать з однаковим скрипом і не дивно, що вони прагнуть злитися,— сказала графиня де Серізі, яка претендувала на дотепність.
— Ось уже кілька днів, як вона мріє про платонічне кохання,— зауважив де Люпо.
— Вона ж занапастить бідолашного хлопця,— сказав Шарль де Ванденес.
— Як саме? — спитала панна де Туш.
— О, й духовно, і матеріально, в цьому не може бути сумніву,— сказала віконтеса, підводячись.
Ці жорстокі слова незабаром стали для графа д'Егріньйона не менш жорстокою дійсністю. Наступного ранку він написав листа тітці, в якому зобразив свої перші успіхи в аристократичних салонах Сен-Жерменського передмістя тими райдужними фарбами, в які забарвлюється світ, коли дивишся на нього крізь призму кохання. Він писав з усіма подробицями, як люб'язно його скрізь приймали, щоб потішити самолюбство батька. Маркіз звелів прочитати собі це довге послання двічі й потирав руки від задоволення, слухаючи про те, як відам де Пам'є, його давній знайомий, дав обід на честь його сина і як Вітюрнієна відрекомендували герцогині де Мофріньєз; він лише губився в здогадах, не можучи зрозуміти, чому на тому званому обіді був присутній молодший син судді Блонде, того самого Блонде, який у часи Революції здійснював обов'язки громадського обвинувача.
Той вечір став святом для Музею старожитностей: усі обговорювали успіхи молодого графа. Про знайомство Віктюрнієна з герцогинею де Мофріньєз д'Егріньйони згадали ніби мимохідь і поговорили про це щиро й відверто з одним шевальє. В листі не було неприємної приписки, якою молоді люди звичайно закінчують свої листи додому,— в ньому не згадувалося про гроші, цю основу сучасного життя. Панна Арманда переказала зміст листа Шенелеві. Він був щасливий і не висловив найменших сумнівів чи побоювань. І шевальє, і маркіз були переконані, що молодик, якого кохає герцогиня де Мофріньєз, стане одним з перших при дворі, де, як і в давні добрі часи, усього домагаються через жінок. Усі схвалили вибір молодого графа. Старі вдови-аристократки перебрали в пам'яті всі любовні пригоди де Мофріньєзів від часів Людовіка XIII і до часів Людовіка XVI — на щастя, вони пощадили слухачів і не торкнулися давніших епох; одне слово, вони були в захваті. Герцогиню де Мофріньєз надзвичайно хвалили за її прихильне ставлення до Віктюрнієна. Шкода тільки, що жоден драматург не почув розмов, які велися того вечора в Музеї старожитностей — вони дали б йому чудову тему для правдивої й цікавої комедії.
Віктюрнієн одержав дуже ніжні листи від батька, від тітки і від шевальє, який просив нагадати про нього відамові — 1788 року вони разом з ним їздили в Спа, супроводжуючи знамениту угорську принцесу. Шенель теж написав молодому графові. І кожен рядок цих листів дихав лестощами, до яких змалку привчили бідолашного хлопця. А панна Арманда, здавалося, й сама брала участь у радощах герцогині де Мофріньєз.
Окрилений тим, що родина схвалює всі його вчинки, молодий граф, уже не роздумуючи, став жити життям безтурботного паризького франта — шлях, який неминуче мав привести його до згуби й розорення. Він завів п'ятьох коней і вважав, що це дуже скромно — в де Марсе їх було чотирнадцять. Він дав обід на честь відама, запросивши на нього де Марсе, Растіньяка і навіть Блонде. Обід коштував йому п'ятсот франків. Ці панове теж ушанували провінціала з не меншою розкішшю. Віктюрнієн часто грав у карти — віст у ті часи був у моді — і здебільшого програвав. Своє дозвілля молодий граф розподілив так, що був постійно зайнятий. Щодня з дванадцятої до третьої дня він бував у герцогині; потім зустрічався з нею в Булонському лісі: він їхав на своєму англійському коні, герцогиня — в екіпажі. В гарну погоду закохані часто здійснювали прогулянки верхи. А вечорами молодий д'Егріньйон ділив свій час між світськими раутами, святами, балами, театральними виставами. Віктюрнієн мав успіх повсюди, бо всюди він розсипав перли своєї дотепності, правильно й глибоко оцінював людей, явища, події; він був наче плодове дерево, що родить тільки квіти. Він жив тим стомливим життям, коли душу, можливо, розтрачують більше, ніж гроші, коли заривають найблискучіші таланти, коли гине найнепідкупніша чесність і слабне найзагартованіша воля. Герцогиня — це чисте, тендітне, ангельське створіння — знаходила чималу втіху, беручи участь у веселих парубоцьких розвагах молодих денді: вона любила бувати на перших виставах у театрах, їй подобалися шалапутні витівки, непередбачені пригоди. Вона ніколи доти не бувала в шинку, і д'Егріньйон якось повіз її вечеряти в "Роше де Канкаль", де герцогиня весело провела час у компанії люб'язних світських гультяїв, яким вона читала мораль; ту вечерю скрашували дотепними жартами, що відповідали ціні, в яку вона обійшлася Віктюрнієнові. Після цієї гульні були й інші. Одначе Віктюрнієнова пристрасть усе ще зберігала ангельський характер. Атож, пані де Мофріньєз за всіх обставин життя залишалася ангелом, якого не могла торкнутися земна скверна; ангелом вона була в театрі Вар'єте, де дивилася непристойні й вульгарні фарси, які смішили її неймовірно; ангелом — під перехресним вогнем жартівливого базікання і скандальних пліток, якими частували одне одного учасники вишуканих розваг; вона була ангелом, коли умлівала від утіхи в закритій ложі театру Водевіль; вона залишалася ангелом, коли оцінювала пози танцівниць у Опері й обговорювала їх із досвідченістю старого розпусника; ангелом — у театрі Порт-Сен-Мартен і в малих театриках на Бульварах; ангелом — на балах-маскарадах, де вона бешкетувала, як школяр; ангелом була вона, коли заявляла, що кохання має гартуватися в нестатках, бути жертовним та героїчним, і водночас вимагала від д'Егріньйона, щоб він купив іншого коня, бо їй, бачте, не подобалася масть попереднього, і щоб він поводився, як англійський лорд із мільйонним прибутком. Ангелом була вона й за картярським столом. І, звичайно, жодна міщанка не змогла б сказати д'Егріньйонові з таким ангельським виразом: "Поставте за мене". Безумствуючи, вона безумствувала так божественно, що можна було й чортові душу продати, аби тільки підтримати в цьому ангелі смак до земних радощів.