Закохавшись у Віктюрнієна, герцогиня вирішила зіграти роль романтичної Агнеси50, якою, на лихо сучасній молоді, захопилося досить багато жінок. Герцогиня де Мофріньєз зобразила ангела з тією самою невимушеною легкістю, з якою постановила, що в сорок років звернеться не до благочестя, а до письменства й наук. Вона прагнула не бути на когось схожою. Вона сама вигадувала для себе оригінальні ролі й убори, капелюшки і погляди, туалети й манери. В перші роки заміжжя, коли вона була ще зовсім юна, герцогиня полюбляла вдавати з себе жінку досвідчену й навіть розбещену, заводила з людьми простодушними розмови на ризиковані теми, проте справжні знавці відразу визначали з цих розмов, наскільки вона ще наївна. Дата її шлюбу була добре відома, тому вона не могла скинути собі жодного року; а що скоро їй уже мало минути двадцять шість, то вона надумала прибрати вигляду небесної непорочності. Коли герцогиня йшла, широкі рукави її сукні метлялися, мов крила, і, здавалося, вона от-от полетить. На кожне нескромне слово, думку, погляд вона підводила очі до неба. Навіть мадонна генуезького художника Піоли51, вбитого із заздрощів саме в той час, коли він збирався повторити велике творіння Рафаеля, навіть ця мадонна, найцнотливіша з усіх мадонн, ледь видима крізь віконну шибку на одній з генуезьких вуличок,— навіть вона видалася б Мессаліною52 супроти герцогині де Мофріньєз. І дами тільки дивом дивувалися, як така легковажна вітрогонка за допомогою лише вбрання перетворювалася на небесне, ангельське створіння, чия чиста душа, за модним у ті часи виразом, здавалася білішою, аніж сніг на альпійських верховинах; як їй щастило так легко розв'язувати неймовірно складну проблему й так уміло показувати груди, біліші за її білосніжну душу, соромливо прикриваючи їх прозорим серпанком? Як вдавалося їй виглядати такою безтілесною і водночас метати такі смертоносні погляди? Бувало, в очах у неї спалахував вогонь майже безсоромного любострастя, обіцяючи безліч утіх, але тут-таки з її уст злітало аскетичне зітхання, сповнене надії на радощі життя потойбічного, і відбирало всяку надію. Наївні молодики — а в ті часи вони ще водилися в лавах королівської гвардії — сумнівалися, чи навіть у хвилини найінтимнішої близькості можна казати "ти" цій Білій Дамі53, цій зоряній туманності, що зійшла на землю з Молочного шляху. "Ангельський стиль" поведінки, надзвичайно популярний у вищому світі протягом кількох років, дав великі вигоди жінкам, у яких знадливі груди поєднувалися з вельми практичними поглядами на життя і які під благочестивими кривляннями приховували аж надміру високі потреби. Ці небесні створіння чудово розуміли, що природне для кожного чоловіка бажання повернути їх з небес на землю обіцяє їм чимало земних благ — якщо чоловік був багатий і знатний. Така манера поведінки дозволяла їм постійно витати у своїх напівкатолицьких, напівоссіанівських емпіреях, а отже, й нехтувати буденні потреби життя, що було для них дуже зручно. Де Марсе вгадав, що герцогиня вирішила діяти саме в такому дусі; бачачи, що Растіньяк мало не приревнував її до Віктюрнієна, він сказав приятелю, перед тим як піти:
— Друже, краще залишайся там, де ти є. Дельфіна Нусінген допоможе тобі забагатіти, а герцогиня розорила б тебе вщент. Ця жінка обходиться дуже дорого.
Растіньяк нічого не відповів де Марсе — він і сам добре знав свій Париж. Він знав, що найчарівніша, найшляхетніша, найбезкорисливіша світська жінка, яка й не візьме від вас нічого, крім букета, може стати для молодика не менш небезпечною, ніж колись були дівчата з Опери. Але дівчата з Опери давно стали легендою. Нинішні театральні звичаї перетворили танцівниць та актрис на досить кумедні прояви, вони стали мовби живим утіленням Декларації прав жінки; тепер це ляльки, що вранці виступають у ролі доброчесних і статечних матерів та дружин, а ввечері виходять на сцену в чоловічих ролях, виставляючи напоказ ноги, обтягнуті вузькими панталонами. В тиші провінційного кабінету добрий Шенель розгледів один із підводних рифів, об які міг розбитися молодий граф. Сяйво, випромінюване герцогинею де Мофріньєз, засліпило Віктюрнієна, і він сам незчувся, як потрапив у полон, причарований дитячим пояском герцогині, заворожений її кучерями, завитими мовби руками феї. Уже досить розбещений, юнак, проте, відразу повірив цій сухозлітній, мусліновій невинності, цьому небесному виразу обличчя, обміркованому в усіх тонкощах,— так обмірковують і обговорюють новий закон у обох палатах парламенту. Та, либонь, інакше не могло й бути: хто приречений повірити жіночій брехні, той неодмінно повірить їй. Двоє закоханих сприймають світ, що їх оточує, як малюнок на гобелені. Герцогиня справді була однією з найуславленіших паризьких красунь. А втім, усі знають, що у світі закоханих існує не менше "найуславленіших красунь Парижа", ніж "найуславленіших творів сучасності" в літературі.
Віктюрнієн був ще зовсім юний і через те не мучився сумнівами, як розмовляти йому з герцогинею, які слова підбирати. Завдяки своїй молодості та необізнаності з паризьким життям він не відчував потреби остерігатися й обмірковувати кожну фразу та погляд. Не вдавався він і до релігійної сентиментальності, під якою співрозмовники часто ховають кпини і яка цілком виключає приязну невимушеність та безтурботну дотепність старовинної французької бесіди: в таких випадках закохані бачать одне одного ніби крізь густий туман. Віктюрнієн зберіг досить провінційної наївності, потрібної для того, щоб перебувати в шанобливому і невдаваному захваті; а це дуже подобалося герцогині, бо жінки вірять у комедії, які розігрують для них чоловіки, не більше, ніж у ті, що ними вони морочать чоловіків. У пані де Мофріньєз аж серце завмерло, коли вона подумала, що наївна віра молодого графа в її непорочність обіцяє їй не менше ніж півроку чистого кохання. Вона була така чарівна, ця горличка, яка прикривала жаркий пломінь очей золотавими торочками вій, що маркіза д'Еспар, підійшовши попрощатися, прошепотіла їй на вухо: "Добре, моя люба, дуже добре!" Після чого прекрасна маркіза пішла, а її суперниця помандрувала далі по сучасній Країні Ніжності54, країні не настільки ілюзорній, як іноді думають. На карті цієї країни із сторіччя в сторіччя з'являються нові назви, але столиця в неї завжди одна. За годину інтимної розмови на канапі в кутку вітальні, на очах у всього товариства, герцогиня довела Віктюрнієна до воістину сціпіонівської55 великодушності, до легендарної відданості Амадіса56, до самозречення в дусі середніх віків, які тоді почали входити в моду разом з кинджалами, бійницями, кольчугами, обладунками, довгоносими черевиками та іншою романтичою бутафорією. Герцогиня де Мофріньєз досконало володіла зброєю недомовок і вгороджувала їх у Віктюрнієнове серце, як голки в подушечку, одну за одною, мовби неумисне й неуважно. Вона вдавалася до тонких натяків, чарівного лицемірства, щедро роздавала туманні обіцянки, які, сповнивши його надією, тут-таки й танули, ніби крига на сонці; нарешті вона лукаво будила в ньому жадання, майстерно приховуючи ті, які вже пробудилися в ній самій. На завершення цієї ніжної розмови вона вправно накинула на нього зашморг, запросивши бувати в неї, і зробила це з такою котячою грацією, яку годі передати словами.