— Ну що з вами, пане граф? Що сталося? — запитував старий схвильованим голосом.
В особливо важливих випадках Віктюрнієн умощувався в кріслі, прибирав замріяного й меланхолійного виразу і, манірячись, надавав Шенелеві змогу допитуватися, в чому річ. Змусивши добряка пережити найжорстокішу тривогу, бо невтримне марнотратство нащадка д'Егріньйонів стало вже навіювати нотареві моторошний жах, він нарешті признавався в необачному вчинку, який можна було загладити банковим білетом у тисячу франків. Крім своєї контори, Шенель мав близько дванадцяти тисяч річного прибутку. З цього джерела не можна було черпати без кінця. Вісімдесят тисяч франків, що розвіялися прахом через Віктюрнієна, складали заощадження, які Шенель приберігав на випадок, якщо маркіз надумає послати молодого графа в Париж або якщо треба буде посприяти вдалому одруженню молодого д'Егріньйона. Коли Віктюрнієна не було поруч, Шенель, як і завжди, починав мислити тверезо й розважливо, і помалу він розлучився з усіма ілюзіями, якими ще тішили себе маркіз та його сестра. Переконавшися, що юнак нездатний поводитися гідно, Шенель плекав думку якнайскоріше одружити його з якою-небудь дівчиною з аристократичної родини, добре вихованою і порядною. Бачачи, що Віктюрнієн уранці робить те, чого обіцяв не робити вчора, нотар запитував себе, як може юнак так шляхетно мислити і так погано поводитись? І чого можна чекати від молодої людини, яка визнає свої помилки, розкаюється в них, а завтра знову їх повторює? Люди сильної вдачі признаються у своїх провинностях тільки самим собі й самі себе карають. Що ж до слабких, то коли вони вже ступили на втоптану стежку гріха, їм дуже важко з неї звернути. Вихователі, друзі та звички ослабили у Віктюрнієнові пружини таємної гордості, яка пориває людей на великі діяння, і він піддався слабкості, властивій ласолюбам, та ще й у тому віці, коли його воля могла зміцніти тільки в суворих випробуваннях і в боротьбі з мінливостями долі, що створила такі характери, як принц Євгеній36, Фрідріх II37 і Наполеон. Шенель помічав у Віктюрнієні ту непогамовну шалену жадобу до втіх, яка часто притаманна людям, обдарованим великими здібностями, адже вони відчувають необхідність урівноважити насолодами розумову напругу; але тих, хто шукає розради лише в любострасті, неминуче затягує в безодню. І Шенеля іноді опановував жах; та потім він згадував про благородні пориви та глибокий розум, що надавали юнакові рис людини визначної, і заспокоювався. Він казав те саме, що казав маркіз, коли до нього доходили чутки про якусь витівку сина: "Молоді треба переказитися!" Коли Шенель скаржився шевальє на схильність молодого графа вічно влізати в борги, той вислуховував його з насмішкуватим виглядом, розтираючи між пальцями понюшку тютюну.
— Пояснїть-но мені, дорогий Шекелю, а що таке державний борг? — казав він у відповідь.— А якщо Франція, чорт забери, може мати борги, то чому їх не може мати Віктюрнієн? Нині, як і завжди, борги роблять навіть принци, не кажучи вже про інших дворян. А ви хотіли б, щоб хлопець складав вам гроші? Ви знаєте, як учинив наш великий Рішельє,— не кардинал, той був негідник і прагнув знищити вельможну знать, а маршал Рішельє38,— як учинив він, коли його онук, князь де Шінон, останній з їхнього роду, сказав, що, перебуваючи в університеті, він не витратив своїх кишенькових грошей?
— Ні, пане шевальє, не знаю.
— Так от, він викинув гаманця у вікно підмітайлові і сказав онуку: "Отже, тебе не навчили бути вельможею?"
Шенель похнюпив голову й нічого не відповів. А ввечері, перед тим як заснути, чесний старий нотар подумав, що подібні погляди не доведуть до добра в часи, коли виправна поліція ні для кого не робить винятку. В них він розгледів зародок майбутньої загибелі славетного роду д'Егріньйонів.
Без цих пояснень, що висвітлюють одну із сторін провінційного життя за Імперії та Реставрації, читач навряд чи зрозумів би сцену, з якої, власне, й починається наша оповідь. Вона відбулася в Музеї старожитностей наприкінці жовтня 1822 року, якось увечері після гри в карти, коли завсідники салону д'Егріньйонів — літні графині, молоді маркізи і баронеси — підрахували виграші та програші й розійшлися по домах. Старий вельможа походжав по вітальні, а панна Арманда саме гасила свічки на картярських столах; маркіз був не сам, а в товаристві шевальє. Ці два уламки минулого сторіччя розмовляли про Віктюрнієна. Шевальє мав намір дещо розповісти маркізові про поведінку свого юного підопічного.
— Ви й самі розумієте, маркізе,— казав шевальє,— що ваш син тільки марнує тут час і молодість. Вам слід нарешті послати його в Париж.
— Я й сам давно про це думаю. Через свій похилий вік я навряд чи з'явлюся до двору, та й, між нами кажучи, я просто не знав би, що мені там робити в наші часи і серед нових людей, які оточують короля; але принаймні я пошлю туди свого сина, який засвідчить його величності нашу відданість. Король повинен що-небудь зробити для графа д'Егріньйона, дати йому, скажімо, полк, придворну посаду — одне слово, нагоду відзначитися. Мій дядько архієпископ витерпів жорстокі тортури, я воював і не покинув поля битви на відміну від тих, хто визнав за свій обов'язок виїхати за принцами. Адже король зоставався у Франції і, як на мене, то дворянство повинне було залишитися з ним. І що ж? Тепер ніхто про нас навіть не згадує, а я певен, що Генріх Четвертий уже написав би д'Егріньйонам: "Приїздіть, друзі мої! Ми відвоювали батьківщину!" Ми все-таки родовитіші, ніж Тревілі, а тим часом два Тревілі — вже пери Франції, ще один став депутатом від дворянства (маркіз гадав, що виборчі колегії — це збори представників його стану). А про нас і думати забули, ніби ми вже й не існуємо! Я все сподівався, що монарші особи навідають наше місто; та якщо вони сюди не їдуть, доведеться їхати до них...
— Я в захваті від того, що ви збираєтеся ввести у вищий світ нашого дорогого Віктюрнієна,— тонко зауважив шевальє.— Наше місто — яма, і заривати в ній свої таланти — гріх. Найбільше, на що тут може розраховувати Віктюрнієн,— це зустріти яку-небудь нормандку, тупу, неґречну і багату. Що ж йому з нею робити? Одружитися? О Боже праведний!