— Рвіть, капітане! — вигукнула Трот. Вона ще не доїла персика, але вільною рукою вже вхопилась за банан і зірвала його з куща.
Старий моряк тільки сторопіло кліпав очима. Тепер він і собі простягнув руку, та було запізно, бо на місці бананів уже гойдалися лимони.
— Не рвіть! — закричала Трот. — Цього ви не зможете їсти. Почекайте, капітане, чогось іншого.
На рослині з'явились кокосові горіхи, але капітан Білл тільки похитав головою.
— Це теж не підходить, — сказав він, — бо нам нічим їх розбити.
— Один усе ж таки зірвіть, — порадила Трот.
Але кокоси вже зникли, поступившись місцем перед темнопурпуровими грушоподібними фруктами, яких ще ніколи не бачили наші друзі. Капітан Білл знову завагався і Трот сказала:
— Ви прогавили персики й банани. Якщо ви, капітане, будете й далі таким неповоротким, то залишитесь без нічого. Давайте я поділюся з вами своїм бананом.
Поки вони говорили, Чарівна Квітка зарясніла важкими червонобокими яблуками, що росли на кожній гілочці. Тепер капітан Білл уже не вагався. Він простягнув обидві руки і зірвав одразу два яблука, тоді як Трот ледве встигла зірвати одне.
— От дивно, — промовив моряк, хрумаючи яблуко, — як ці фрукти залишаються справжніми фруктами, коли їх зірвеш з куща, але буквально тануть у повітрі, коли їх не чіпаєш?
— Тут усе дивне, — сказала дівчинка, — бо ж ми живемо в казковій країні. Он знову лимончики. Не чіпайте їх, бо рот зведе, такі вони кислі. О! Дивіться, сливи! — вона швиденько засунула яблуко в кишеню фартушка і встигла зірвати аж три сливи, — кожну завбільшки з яйце. Капітан Білл також схопив кілька штук, але обоє були такі голодні, що одразу ж почали їсти свої яблука та сливи, хоч на чарівному кущі весь час мінялися й мінялися найрізноманітніші фрукти. Капітан на мить припинив жувати і схопив чудову канталупу, яку він затис під пахвою, а Трот, покінчивши із сливами, набрала повну жменю вишень і зірвала один помаранч. Коли ж на кущі промайнули майже всі відомі нам фрукти, все це припинилось, і знов почали розпускатися різні квіти.
— Чому ж це зникли фрукти? — здивовано промовила Трот, хоч тепер вона про це й не шкодувала, бо мала їх уже досить, щоб затамувати голод.
— А ти ж сама побажала, щоб фрукти з'явились не надовго, — сказав моряк. — От воно так і сталось. Очевидно, коли б ти сказала назавжди, на кущику завжди росли б самі тільки фрукти.
— Тільки чому виконується моє бажання? — запитала дівчинка. — Адже я не фея і не мудрець і не знаю ніяких чарів.
— Я так гадаю, — відповів капітан Білл, — що цей острівець чарівний, і кожен, хто на нього попаде, може наказувати кущикові робити все, що завгодно, і він буде слухатись.
— То ви, капітане, гадаєте, що я можу побажати чого завгодно і матиму його? — нетерпляче запитала дівчинка.
— А чого ти хочеш, Трот?
— Я хочу, щоб зникло коріння під нашими ногами і щоб ми звільнились.
— А ти спробуй, Трот.
Вона спробувала, але безуспішно.
— Спробуйте ви, капітане, — запропонувала Трот.
Капітан Білл теж побажав звільнитись, проте й він не досяг ні найменшого успіху.
— Ні, — сказав він, — це нам нічого не дасть. Всі побажання стосуються тільки чарівної рослини. Однак я радий, що можна примусити її давати нам фрукти, бо так ми хоч не помремо з голоду, поки до нас прибуде Мудрець.
— Але я дуже втомилася стояти, — пожалілась дівчинка. — Коли б я могла підняти хоч одну ногу, щоб дати їй спочити, я відчула б себе щасливою.
— І я так само, Трот. Це завжди так: як тобі щось дуже кортить зробити, а ти почуваєш свою безсилість, муки стають нестерпними.
— Люди, які можуть коли завгодно піднімати ноги, не знають, яке це щастя, — замріяно сказала Трот. — Я навіть не уявляла раніше, що рухати ногами так приємно.
— Багато є речей на світі, яких не цінують люди, — відповів моряк. — Якщо тобі забиває дух, то змога вільно дихати здається найбільшим щастям у світі. Коли людина здорова, вона навіть не думає про те, що здоров'я — її найбільший скарб. Та варто їй тільки захворіти, і вона вже з тугою згадує ті часи і бажає, щоб вони повернулись. Ніхто не дякує природі, що вона дала людині пару ніг, поки не втратить однієї з них, як втратив я; а тоді залишається тільки радіти, що збереглася хоч друга.
— Ваша дерев'янка не така вже й погана, капітане, — зауважила дівчинка, пильно оглянувши дерев'яну ногу моряка. — Принаймні вона не пускає коріння на цьому чарівному острові, як наші живі ноги.
— Та я й не скаржусь, — відповів капітан Білл. — Трот, а що то пливе до нас? — додав раптом він, дивлячись поверх Чарівної Квітки на воду.
Дівчинка теж поглянула туди і сказала:
— Це якийсь птах. Дуже схожий на качку, хоч я ніколи не бачила качок з таким строкатим пір'ям.
Птах швидко і граціозно плив до чарівного острова, і коли він наблизився, наші друзі аж роти пороззявляли від подиву, таким пишним було його вбрання. Пір'я на птахові переливалося всіма відтінками зеленого, синього й пурпурового кольорів, голівка була жовта з червоним пером-чубком, а хвостові пера — білі й фіалкові. Підпливши до острова, птах вийшов на берег і неквапливим перевальцем попростував до них, повертаючи голову то в один, то в другий бік, ніби краще хотів роздивитись на дівчинку та моряка.
— Ви чужинці, — сказав птах, зупиняючись поруч них, — і чарівний острів захопив вас у полон.
— Ваша правда, — зітхнувши, промовила Трот, — ми пустили коріння. Але сподіваюсь, що ми не будемо рости?
— Ні, ви будете вростати, — сказав птах. — Ви ставатимете меншими з кожним днем, аж поки від вас нічого не лишиться. На цьому зачарованому острові завжди так буває.
— Звідки тобі це відомо, і хто ти така? — запитав капітан Білл.
— Я Самотня Качка, — відповів птах. — Сподіваюсь, ви чули про мене?
— Ні, — сказала Трот, — я, наприклад, не чула. А чому ж ви самотня?
— Бо я не маю ні сім'ї, ні родичів, — відповіла качка.
— І друзів теж не маєте?
— Не маю. І мені зовсім нічого робити. Я прожила на світі безліч років і житиму завжди, бо я жителька Країни Оз, де ніхто не вмирає. Тож уявіть, як мені жити рік за роком, не маючи ні друзів, ні сім'ї, ні жодної роботи. Тепер вам зрозуміло, чому я самотня.