Вона широко розплющила очі й закусила губу.
— Ви… Ви мені не вірите?
— Жодному слову, але це неважливо.
— Що!
— І все-таки я вам дякую.
Звідки в неї стільки сили, щоби так сильно мене штовхнути? Вона вдарила мене в груди, і я впав назад.
— Недоумок!
Вона нетямилася від гніву.
— Щезніть! Негайно покиньте цю кімнату! Геть звідси! Я більше не хочу вас бачити.
Занепокоєна криками Ґерда влетіла в бібліотеку.
— Що відбувається?
Емма побачила племінницю і задумалася, що їй відповісти. Дебела жіночка помітила мене на килимі й кинулася, щоб допомогти мені підвестись.
— Отакої, месьє! Ти впав! Як це ти спромігся? Ти зашпортався в килимі?
— Саме так, Ґердо, він зашпортався в килимі. Я тебе для цього й покликала. Тепер хочу трохи спокою, мені потрібно відпочити. Наодинці!
Нам із Ґердою не залишалося нічого іншого, як відступити перед незаперечною владністю цією слабкої старенької жінки.
Я піднявся на поверх, злий на себе через те, що став призвідцем цього нападу. Я уявляв Емму брехункою, яка цим не переймається. Її реакція свідчила, що вона вірить у свою писанину. Тепер із моєї вини вона страждає ще більше. Що ж робити?
Ґерда зайшла до мене, щоб запропонувати чай, насправді ж для того, щоб довідатись якнайбільше про побачену нею сцену.
— Що ти їй сказав? Вона просто нетямилася від гніву.
— Усього лише те, що не зовсім вірю всьому, що вона вчора мені розповіла…
— Он як… авжеж, розумію…
— І чемно додав, що її історія мене захопила, і нічого страшного, якщо вона трохи перебільшила. Отут вона мене і вдарила!
— Отакої!
— Я не підозрював, що вона так глибоко поринула у свою маячню. Жодної врівноваженості. Я міг уявити її брехухою чи мітоманкою, але не уявляв її…
— Божевільною?
— О, це не зовсім те слово…
— Мені прикро, месьє, але мусиш визнати, що тітонька Емма трохи звихнулася. Невже ти вважаєш, що написані тобою романи — правда? Ні. Отже, це те, що я й кажу: моя тітонька — навіжена. І мова про це ведеться не вперше… Так уважав уже дядечко Жан! Тітка Еліот також!
Я промовчав. Мені було неприємно визнати, що ця проста жінка має рацію; але коли здоровий глузд виглядає, як дикий кабан із обтічним лобом, носить сукню з величезними квітами, має жовті гумові рукавички, бідний словниковий запас і недолугий синтаксис, тоді здоровий глузд мене не приваблює. Проте, я був змушений пристати до її діагнозу: Емма ван А. покинула реальний світ і перебуває у світі химер, не усвідомлюючи пройденого шляху.
Ґерда пішла куховарити.
Я, зі свого боку, ніяк не міг вирішити, що робити. Залишатись у себе чи піти заспокоїти Емму? Мені було не по собі, що я змусив її страждати. Краще збрехати, ніж її засмутити.
О сьомій годині, скориставшись тим, що Ґерда пішла додому, я спустився у вітальню.
День добігав кінця, в бібліотеці, що поринула в півсутінь, вона сиділа на звичному місці з почервонілими повіками. Я поволі підійшов до неї.
— Мадам ван А…
Мої слова зависли в тиші, що панувала в кімнаті.
— Чи дозволите сісти?
Цілковита відсутність реакції породила в мені відчуття, що я став беззвучним, прозорим. Проте, хоча вона не відреагувала ні словом, ні поглядом, за надміру скороченими м'язами, з того, як вона обмежила поле зору, я відчував, що вона помітила мою присутність, і вона їй неприємна.
І тут мені спало на думку рішення, яке могло вивести з кризи.
— Мадам ван А., мені страшенно прикро через те, що тут трапилось, я повністю несу за це відповідальність. І не розумію, що на мене найшло. Напевно, спрацювала заздрість. Так, цілком певно. Ваше минуле настільки феєричне, що я відчув потребу сказати, що воно неправдиве, що ви його вигадали. Бачите, таким звичайним людям, як я, складно усвідомити, що можуть відбуватися речі, настільки… неймовірні. Прошу прийняти мої вибачення. Я позеленів від суперечностей. Мені захотілося потоптати ваше щастя, і я кричав, що воно нереальне. Ви мене чуєте?
Вона повернулася до мене, її обличчя поступово осяяла тріумфальна посмішка.
— Заздрили? Справді заздрили?
— Так. Боюсь, що послухавши вас, кожен казився би від заздрості й бажання…
— Я про це не подумала.
Вона з симпатією мене роздивлялась. Я далі наполегливо відновлював довіру.
— Очевидно, саме через це ви ніколи нікому не відкривалися: воліли не розпалювати гострих бажань.
— Ні. Мене стримувала якраз моя обіцянка. А ще — думка, що мене вважатимуть божевільною.
— Божевільною… З якого дива?
— Є повно бідолах, які мають таке нудне життя, що розповідають байки, і, зрештою, починають у них вірити. Втім, я їх розумію.
Таємничість слів… Вони, немов ті птахи, що сідають на гілку, а дерево того навіть не відчуває. Таким чином Емма ван А. описала свій випадок, сама себе не впізнавши, немовби йшлося про хворобу, яка заторкує інших.
Я відчув, що вона заспокоїлася. Зовсім несподівано я теж відчув спокій.
Отак, у мовчанні, я й покинув Емму ван А. одну.
Наступного дня голосіння Ґерди розбудило мене о восьмій тридцять: вона щойно знайшла свою тітоньку в ліжку мертвою.
Упродовж дня санітари, лікар, сирени, поліціянти, дзвінки, грюкання дверей, ходіння туди-сюди та звуки підтвердили те, що ми виявили, ввійшовши до неї у спальню: Емма ван А. не витримала нового серцевого нападу.
Ґерда вела себе бездоганно: засмучена, але діяльна, вона зайнялась усім разом зі мною, запитавши, чи не хочу я скоротити своє перебування. Оскільки я вирішив залишитися, вона подякувала мені від себе й тітоньки Емми, начеб я виявив їй особисту милість, тоді як насправді я не знав, куди подітись.
Емму ван А. одягли, нафарбували і поклали на ліжко, очікуючи, доки доправлять домовину.
Я далі ходив на прогулянки, які давали мені дивну розраду. Море сьогодні було велично сумним, завуальованим у сірі тони. До Остенде я приїхав із наміром вилікуватися від розриву, подумки малюючи тиху, ностальгійну, неясну місцину, туман, у пасмах якого я зможу заховатись. Яка помилка! Остенде не було розпливчастим — не більше, ніж поезія, яка теж не є чимось розпливчастим — і все-таки я одужував. Емма ван А. викликала в мене сильні емоції і якимось дивним чином поставила на ноги.
Немов привілеєм, я насолоджувався цими останніми митями, які ми з Ґердою досі відчували на віллі "Цирцея".