Мрійниця з Остенде

Сторінка 17 з 19

Ерік-Емманюель Шмітт

Роздратована й розгнівана, вся тремтячи від ненависті, вона кілька разів плюнула на землю.

— А потім була та Фабіола!

Вона тріумфувала, бо нарешті назвала ім'я своєї суперниці. З розширеними від злості зіницями й напруженим обличчям вона гнівно нам кидала:

— Так, Фабіола його в мене вкрала! Вкрала! А він так упадав за мною! Хіба тут щось зробиш, та іспанка нікого не шанувала, вона хотіла за нього заміж, і його зачарувала. І він відвернувся від мене. Паф — усе, кінець.

Вона обіперлася на стіну, намагаючись перевести подих.

— Фабіола! Коли ти народився зі срібною ложечкою в роті, коли в тебе були бонни з Англії, Німеччини, Франції та Америки, розмовляти різними мовами зовсім нескладно! Псс… я також могла б, якби народилася не в канаві. Злодійка! Злодійка! Вона вкрала в мене Бодуена!

Дійшовши до межі нервового зриву, стара схаменулась, оглянула нас так, наче щойно побачила, що ми тут, в одну мить перевірила наявність звалених неподалік торб, тоді, обмежуючи свій виступ рухами верхніх кінцівок, промимрила якусь невиразну мелодію, секунд двадцять помахала руками й несподівано вклонилась.

— Ось так!

З її вуст вилітало два види текстів:

— Для танцівниці… інтриґанка… пройдисвітка… злодійка… подяка за танець… Фабіола-паскудниця!

Ось кого мені нагадала моя мрійниця з Остенде, не більше і не менше, лише цю жебрачку, яка постійно волочила за собою з десяток пластикових торб і яку студенти Сорбонни прозвали навіженою з Сен-Жермен, оскільки кожен квартал Парижа має свій екземпляр.

Чи ж моя господиня варта була чогось більшого? В якусь мить неправдоподібність її розповіді мене обурила. Зв'язок каліки і принца! Її вплив на багатого й вільного чоловіка, який доходив до того, що вона обирала йому навіть коханок! Початок і кінець на пляжі, серед дюн — скільки романтики… Надто дивовижне все це, надто артистичне! Тож відсутність матеріальних слідів їхньої історії — річ цілком нормальна: її просто не було.

Я переглянув її розповідь у світлі сумнівів. Хіба її записник у шкірі оранжевого кольору, що містив меню закоханих, не нагадував найкращі еротичні тексти, тим, що були написані жінками? Хіба шедеври чуттєвої сміливості в літературі здебільшого не належать перу тих, хто перебуває на марґінесі, а ще жінкам неодруженим, які, знаючи, що для материнства вони не призначені, реалізують себе в інший спосіб?

Коли я повертався до Емми, одна деталь стала для мене ключем, що відчинив усі двері: вгорі над навісом срібно-золотистою мозаїкою було викладено назву цього місця: Вілла "Цирцея"! Було помітно, що панно додали вже після того, як віллу було збудовано.

Усе стало ясно: матрицею послужив Гомер! Емма ван А. вигадала епізоди, відштовхнувшись від свого улюбленого автора. Її зустріч із Ґійомом, яку передвістив сон, було транспоновано із зустрічі Улісса й Навсікаї, коли молода жінка знайшла голого чоловіка на березі. Вона назвала свою віллу "Цирцея", щоби краще ідентифікувати себе зі спокусницею з "Одіссеї", яка випробовувала свою майстерність магії на чоловіках. Вона ненавиділа жінок, які в'язали або ткали, тих Пенелоп, біля яких Улісс барився з від'їздом. А на меню еротичних рецептів надихнула, звісно, антична Греція. Отже, свої буцімто спогади вона сфабрикувала на основі спогадів літературних.

Або Емма використала мене, або вона мітоманка. В обох випадках, враховуючи її спритно підтасоване каліцтво, для мене було очевидним, що вона спотворила істину.

Я штовхнув двері, готовий сказати, що їй не пофортунило мене ошукати. Але коли я побачив її худенький силует у візку перед відчиненим вікном, моє роздратування десь зникло.

Жаль і ніжність охопили мене. Ґерда була права, коли, кажучи про свою тітку, додавала "бідолашна". Цій безталанній не довелося працювати, щоби жити, але що вона могла пізнати в житті з цим, хоч і милим, але зневаженим каліцтвом тілом? Хіба на неї можна гніватися через те, що вона використала єдине, що їй залишалося — свою уяву, аби втекти зі свого існування чи його збагатити?

І за яким правом я, романіст, можу їй докоряти за поетичну імпровізацію?

Я підійшов. Вона здригнулась, усміхнулась і вказала на стілець.

Я сів навпроти неї і запитав.

— Чому би вам усе це не описати? Це така захоплива історія. Напишіть книгу, давши інші імена і назвавши її "романом".

Вона дивилася на мене так, наче розмовляла з немовлям.

— Я не письменниця.

— Хто знає? Варто спробувати.

— Я сама це знаю, бо весь час читаю. Самозванців і так багато…

Реагуючи на слово "самозванець", я трохи скривився, вважаючи, що, вживши його, вона сама себе викриває, і це є своєрідним зізнанням, бо напередодні вона збрехала.

Емма помітила мою гримасу і приязно взяла мене за руку.

— Ні-ні, не ображайтеся. Я мала на увазі ніяк не вас.

Її помилка мене розвеселила. Вона ж вирішила, що я їй пробачив.

— Я певна, що ви митець.

— Ви ж мене не читали.

— Справді, — погодилася вона, також розсміявшись, — але ви так гарно вмієте слухати.

— Я слухаю, немов дитя, сприймаю все, що мені викладають. Тож якщо вчора ви розповідали вигадані історії, я цього не усвідомив.

Вона схвально хитала головою, наче я розповідав їй лічилку. Я вирішив піти трохи далі:

— Кожна вигадка — це зізнання. Кожен обман — це інтимне звіряння. Якщо вчора ви зі мною погрались, я на вас не гніваюсь, і навіть подякую, адже розповідаючи свою казку, ви вибрали мене, ви порахували мене гідним вас вислухати, ви відкрили мені своє серце й обдарували своєю фантазією. Що може бути своєріднішим за творчість? Чи можна поділитися чимось дорожчим? Я отримав цей привілей, мене було обрано.

Посмикування рис обличчя підказало мені, що вона почала розуміти. І квапливо продовжив:

— Так, ви мене визнали, я свого роду брат, брат по обману, людина, котра, як і ви, вирішила, що відкриватиме свою душу, вигадуючи неймовірні історії. Сьогодні в літературі цінують щирість. Яка хиба! Щирість може бути позитивною рисою у складанні протоколу або при свідченнях у суді — та й то непевно; нині йдеться радше про зобов'язання, ніж про властивість. Будова твору, вміння зацікавити, дар оповідача, простота, з якою далеке робиться близьким, здатність викликати в уяві, не описуючи, вправність видавати ілюзію за істинне, все це не має нічого спільного зі щирістю і нічим їй не зобов'язане. Ба більше, розповіді, які живляться не реальними обставинами, а фантазмами, сценами бажаними, бажаннями нездійсненними, прагненнями, що знову повертаються, дають мені більше, ніж різні факти, про які написано в газетах.