Після скасування кріпацтва багато великих панів, одержавши викупні гроші за селян, переїхали зі своїми родинами на постійне проживання до міста. Саме тоді в Єлисавет приїхали дві багаті поміщиці, обидві вдови. Одна з них була полковниця Некрасова, а друга — майорша Рязанова. Були вони ще молоді, а тому охоче шукали різних розваг. Познайомилися з усією інтелігенцією міста Єлисавета — офіцерами, учителями військової кавалерійської школи та з іншими.
З ініціативи одного вчителя юнкерської школи Федоровського Некрасова і Рязанова почали організовувати у себе вдома артистично-музичні зібрання. Там щовечора співали, грали на різних інструментах, декламували, а згодом почали давати українські й російські вистави. Ті артистичні вечори були дуже цікаві і так подобались гостям, що слава про них скоро пішла по всьому місту. Не всім, хто бажав подивитися ті вистави, щастило попасти на них, бо в домі було мало місця. Щоб зменшити кількість глядачів, було вирішено брати гроші за вхід, але це не допомогло. Тоді концерти-вистави перенесли на справжню сцену, яку спеціально для цього влаштували в залі дворянського зібрання.
Ця театральна робота розпочалась за два роки перед тим, як з Бобринця до Єлисавета були переведені всі урядові інституції: ратуша або магістрат, повітовий суд, повітова скарбниця, — з усіма службовцями й чиновниками.
Бобринецький артистичний гурток, яким в той час керував Іван Тобілевич (М. Л. Кропивницький саме в той час вступив до Київського університету вільним слухачем), прилучився до місцевого товариства і з того часу вони спільно провадили свою діяльність.
Поряд з артистичним гуртком, ті самі діячі заснували товариство, яке мало на меті більш глибокі й поважні завдання. Це було суто просвітительське благодійне товариство для поширення між народом грамотності та навчання його всякого ремесла. До нього приєдналася згодом уся інтелігенція міста, громадські діячі, представники всіх вищих верств і багаті поміщики. Діяльність цього товариського гурту була надзвичайно корисна і дала дуже плідні наслідки. В 1867 році його силами було засновано ремісничу школу грамоти, де мали змогу безкоштовно вчитися всі бідні діти. Ініціаторами цієї справи, як було зазначено в офіціальних документах, були учитель військової школи П. Ф. Федоровський і полковниця Некрасова. Статут благодійного товариства був затверджений легально в 1867 році. Воно складалося з п'ятисот членів, мало установчі збори і раду старшин. Раз на рік, за заведеним звичаєм, відбувалися загальні збори членів товариства, на яких більшістю голосів розв'язувалися найважливіші питання. Комітет товариства, що складався з обмеженої кількості членів, збирався частіше, без спеціальних оголошень. Він обмірковував поточні справи, обирав комісії, призначав учителів, роздавав допомогу та інше.
Завдячуючи довгорічній діяльності товариства, крім ремісничої школи, було утворено притулок для підкинутих дітей і притулок для старих. Товариство постійно піклувалося бідними учнями та їхніми родинами. Було організовано також "Комітет народного здоров'я", яким відали лікарі. Вони впорядкували безкоштовну лікарню для бідних, а в часи турецької війни утворили благодійну інституцію Червоного хреста, до якої приєдналися всі інші благодійні товариства. Членів було вже понад тисячу, а добровільні пожертви збільшили капітал до сорока тисяч карбованців. Комітет товариства Червоного хреста упорядкував у повіті пересувні лазарети й курси для фельдшерів та сестер-жалібниць.
У ті роки більш-менш освічені люди шукали змоги прикласти свої сили до хорошого діла і допомогти народові у справі освіти й підвищення добробуту бідних верств населення. Треба було тільки хорошого керманича, щоб покерувати цією хвилею добрих почуттів. Такими керівниками були: той самий учитель Федоровський, про якого я вище згадувала,— людина широкої освіти; подружжя Тарновських — щирі народолюбці й демократи, Павло Зелений — заслужений громадський діяч, Бородкін, Роткевич, Кефана — давні херсонські поміщики, але прості й гуманні люди, та деякі інші, а з ними й Іван Тобілевич.
Іван Карпович брав найактивнішу участь і в артистичному товаристві, і в товаристві Червоного хреста. Він був не тільки дійсним членом і працівником обох товариств протягом довгих років, а й дуже часто виступав як впливова центральна фігура.
Можна, безперечно, дивуватись, як так сталося, що скромний чоловік, невеликого рангу чиновник міг заімпонувати великим панам, котрі керували справами міста й повіту, і чому його авторитет був такий високий. Іван Карпович мав те, що сильніше і від роду, і від багатства, і від знатності, це — ясний розум і талант до організаторської роботи.
Коли почалась товариська агітація і багаті люди давали на благодійні цілі сотні й тисячі карбованців, будинки й землі, — Іван Тобілевич міг запропонувати тільки свою працю, думку і слово. Справам товариства він віддавав своє уміння та ініціативу організатора; сцені — свій артистичний і режисерський талант, місцевій пресі — свої літературні здібності. "Ніхто не міг так з'єднувати серця людей, як Тобілевич, — говорив не раз Михалевич,— ніхто не мав стільки друзів серед усіх верств суспільства, як він..."
Виходить, що головна заслуга Тобілевича полягала тоді в його моральній силі і в силі його слова, яке запалювало серця людей. Не обмежуючись словесною агітацією серед членів товариства, він написав багато статей і фейлетонів до місцевої преси, в яких живими барвами змалював злиденне життя міської бідноти. Він підкреслював, що тяжкі умови цього злиденного існування позбавляли людину і здоров'я, і змоги вчитися. Коли поставало в суспільстві нове яке-небудь питання, виникав якийсь новий громадський інтерес, що його треба було поширити серед людей міста, то хто ж міг знайти кращі засоби, щоб усе нове перевести в дійсність, у життя? Звичайно, Іван Карпович Тобілевич, з його невсипущою енергією і вмінням працювати.
Газету він заповнював передовими, театральними рецензіями, звітами про діяльність комісій і спілок. Писав статути для товариств, вів рахунки театрального гуртка, працював над виставами і сам, як актор, брав у них участь.