Думка про українські вистави виникла у молоді під впливом народолюбних течій дореформеної і пореформеної доби, що, йдучи з півночі на південь, як бурхлива ріка, оживляли весь край, не минаючи і глухих степових закутків. У Бобринці теж не обійшлося без того впливу, хоч, може, й не ясно зрозумілого. Думки і серця молоді стихійно скеровувались туди, куди можна було прикласти свою енергію, своє прагнення корисної праці і талант. Отже молодь із запалом узялася до утворення театру і віддавала тій справі увесь вільний час. У кожного з'явився тепер новий інтерес до життя. Провінціальні будні раптом оживилися, прогнавши далеко від себе нудоту маленького міста.
Під керівництвом актора Голубковського почав складатись артистичний гурток, до якого зразу ж увійшли Марко Кропивницький та Іван Тобілевич. Охочих вступити до гуртка було дуже багато, хоч і не всі мали акторський хист.
Почалися збори, наради,— де грати, що грати й кому? Вибиралися п'єси, розподілялись ролі, обмірковувались деталі. Спільним коштом усіх були зроблені потрібні костюми, декорації, аксесуари — пізніше діло само себе оплачувало. Перші вистави відбулись у якійсь злиденній повітці, з дощок збитій, при лойових свічках, при убогому оформленні. Пізніше грали в домі Медового, який, побачивши, що театр — живе діло і варте того, щоб прикласти до нього коштів, упорядив у своєму домі театральний зал. У ньому протягом двох років відбувались українські й російські вистави. Для всіх аматорів знайшлась відповідна робота: одні грали, другі дбали про костюми, треті малювали декорації та обставляли сцену, шукаючи у добрих знайомих потрібні речі. Були такі, що писали ролі, ноти, афіші й оголошення, а були й такі, що тільки критикували, хвалили або лаяли. Отже, всі були не без діла.
Репертуар тоді був такий: ставили обох "Шельменків", "Наталку Полтавку", "Москаля-чарівника", "Покійника Опанаса", "Іди, жінко, в солдати", "Чорноморський побут", першу п'єсу М. Л. Кропивницького "Семен Мельниченко", яка йшла часто і мала великий успіх.
З російського репертуару грали, переважно, твори Ост-ровського — "Бедность не порок", "Светит, да не греет", та інші, серед них — "Доходное место" насамперед.
"В тім глухім закутку не дуже звертали увагу на цензурні установи й заборони,— пише в своїм коротенькім нарисі про початок українського театру Іван Карпович.— Городничий або справник, не задумуючись, дозволяли до вистави, не бачивши цензорського олівця, навіть такі речі, як заборонену цензурою п'єсу Львова "Свет не без добрих людей".
Характерні, типові і комічні ролі з великим успіхом виконував Кропивницький, який відразу завоював симпатії глядача як артист і як письменник.
Іванові Карповичу доводилось грати дуже молодих парубків або молодиць, бо в них була недостача жіночого персоналу. В "Чорноморському побуті" він грав, наприклад, Цвіркунку. Незабаром навколо кожного актора утворились окремі партії прихильників між канцеляристами, які сперечались, хто кращий і більш достойний грати ту чи іншу роль. Одного разу більшістю голосів засперечались проти меншості, що Іван Тобілевич не здолає ще зіграти тієї ролі, яку доручив йому режисер Голубковський. Для неї, мовляв, він ще занадто молодий і, як актор, недосвідчений. Не вірили, щоб він, зі своїм хлоп'ячим виглядом і ніжним, як у дівчини, обличчям, міг подолати роль, що вимагала насамперед великого таланту, довголітньої практики і більш мужнього вигляду. Здається, це мала бути п'єса "Свет не без добрих людей". Приятелі Івана Карповича засумували, опустили голови, бо й сам він дуже боявся грати вперше у житті таку відповідальну, повну драматичних переживань роль першого героя.
І от прийшов той вечір. У театрі було повно народу, а найбільше — чиновників. І всі вони з напруженою увагою стежили за грою молодого артиста, коли він, захопившись своєю роллю, забув про публіку, про свій дитячий вигляд, про страх і з глибокою правдою відтворював страждання героя. Серед дії глядачі вітали його гучними оплесками, а в кінці вистави з гальорки, що вся чорніла канцелярськими мундирами, як верба галками, почулися голосні вигуки всього гурту: "Аксіос! Аксіос! Достойний! Достойний! Достойний!"
Іван Карпович так засоромився, що не знав, чи йому тікати, чи кланятись. Після того його успіх на сцені був забезпечений. Усі погодилися з тим, що він має дар не тільки розуміти й пояснювати статті й параграфи кодексу цивільних законів, але й розуміти і відтворювати на сцені таємні переживання людської душі, страждання серця.
Мені пригадується, як у тумані, одна дуже цікава подія з театрального життя Івана Тобілевича, коли він, обурений некультурністю публіки, що своїми грубими жартами з гальорки заважала акторам грати, як був загримований і в театральному одязі, вийшов з театру і втік з того міста. Оце прагнення кинути все й тікати від зла і бруду було в нього завжди.
В останні роки перебування Івана Карповича в Бобринці туди приїхала на постійне життя його мати з трьома меншими дітьми. Баба Настя вже так постаріла і так онемощніла, що треба було помочі молодших рук біля печі, городу й господарства, а до того ж і менших дітей уже прийшов час віддавати до школи. Та ще пригадується мені оповідання про якесь ніжне, лагідне обличчя і про сині, як небо, очі дівчини Марійки, що приходила до них на роботу. Були між нею й Іваном довгі розмови вечорами і зародилась перша молода любов. Запашною квіткою розцвіла тоді душа юнака. Він почав мріяти про особисте щастя, але раптом несподівана хвороба, а потім і смерть відняли у нього дорогого друга, любиму дівчину. Тяжкий жаль і туга довго не покидали Івана після цієї першої тяжкої втрати, поки життя, повне всяких обов'язків, службових і родинних, робота в аматорському гуртку загоїли цю рану. Тим більше, що йому довелося покинути Бобринець і переїхати на нову службу, до Єлисавета. Та пам'ять про чисту дівочу любов пішла за ним і в Єлисавет. Вона допомогла йому зберегти свою душу й не піддатися на звабливу мову однієї великої пані, яка своїм коханням і багатством хотіла засліпити його.
Переведення в Єлисавет, на вищу посаду, не тішило Івана Карповича. Навпаки, він боявся нових службових обов'язків. Прощаючись з Бобринцем, зі своєю хатою, він почував себе так, наче опинився серед бурхливого моря: "Чи міцне стерно і чи надійні вітрила? Які знання набув він за весь той час? Який запас духовних сил має, щоб сміливо попрямувати в широкий простір житейського моря? Чи вистачить сили, щоб переборювати всі труднощі життя і воювати з супротивним вітром? А може, навіть повстати проти грізних хвиль? Де доведеться кинути свій якір і до якого берега пристати? Чи вдасться коли-небудь звільнитись від циркулярних справ та інтересів і мати змогу віддати себе більш цікавій діяльності? Як доведеться жити? В чому шукати розради й забуття? І чи знайдеться для нього там, десь далеко, серед моря чужих інтересів, свій ясний, зелений берег, своя власна хата?" — Отакі поставали перед Іваном Тобілевичем питання, коли він збирався в дорогу.