У газетах після того багато схвального писали і про Кропивницького, і про Заньковецьку. Називали їх обох великими артистами, видатними талантами. Гра їхня була однаково високохудожньою і майстерною.
Зовсім іншою була Заньковецька в ролі Оксани з "Доки сонце зійде". Крім глибокого кохання у ній нічого не лишалося від темпераментної й запальної Олени, яка довела себе до божевілля.
Лагідної вдачі, щиросерда Оксана вірить паничу Борисові і зовсім забула про те, що вона йому "не рівня". Та як же їй про те думати, коли сама пані Наталя Семенівна не раз казала своїй покоївці Оксані, що вони не з дуже високого панського коліна і що вона нічого не матиме проти одруження Бориса із селянкою. Оксана, звичайно, не могла у своїй щирій простоті прозріти і зрозуміти підступні наміри господині, яка воліла, щоб син її розважався вдома, а про одруження його з коханкою не припускала й думки. Наталя Семенівна шукала і знайшла для нього багату панночку Ізмайлову і вдалась навіть до підступних заходів, щоб, підпоївши його, примусити їй освідчитись. Борис слабкої, нерішучої волі людина, не зумів прискорити свій шлюб з Оксаною, а тимчасом погана слава про дівчину вже пішла по селу, роздмухана заздрісною Теклею. Теклі пекло й брало за печінки те, що така ж проста, як вона, дівчина може стати панею, одружившися з паничем Борисом. Вона навмисне ославила бідну Оксану, добре знаючи, що за любов до панича її чекатимуть тяжкі переслідування.
Пішла чутка, що панич Борис посватався до молодої Ізмайлової. Вона хутко дійшла не тільки до Оксани, а й до хлопців, які й без того були гнівні на Оксану за те, що вона закохалася не в простого селянського парубка, а в панича, в людину вищої верстви.
Мораль на селі за давніх часів була дуже суворою до всіх жінок, які переступали "закон". За тим законом дівчина, яка до одруження занадто поблажливо ставилась до свого нареченого, вважалася безсоромницею, безчесною. А коли наречений кидав її, та ще й з дитиною, то народному гніву на неї не було меж. Селянство тяжко карало покритку. Хлопці мали право відрізати їй привселюдно косу і вимазати її ворота дьогтем.
Повіривши Теклі і знаючи про кохання між паничем та Оксаною, хлопці обступають її на вулиці, знущаючися з дівчини, загрожуючи обрізати їй косу, як покритці. Той
несподіваний для Оксани бешкет настільки вражає її ніжну душу, що вона непритомніє й падає там же, на вулиці. Степан, який щиро кохає Оксану, вступається за неї і розганяє геть парубків. Оксана опритомнює і жахається, що вже вона покритка, хоч косу їй ще не відрізано й голова ще не вимазана дьогтем. їй стає страшно, що Борис посватав іншу. Любов і віра до коханого захиталися, але вона не може погодитися з таким віроломством з його боку Зовсім хвора від того лиха, яке зненацька спіткало її, Оксана йде до панського двору, щоб самій довідатись про своє нещастя.
Глибоко зворушливою була Оксана — Заньковецька тоді, коли вона приходила до великої кімнати у панському домі. Там вона бачить служницю Соломію і хоче довідатись від неї, чи правда тому, що панич уже посватався. Соломія жахається, побачивши Оксану. Вона співчуває їй, а та хоче почути від Соломії саму лише чисту правду і тому питає про панича не відразу: "Скажи, Соломіє, чи є в тебе у серцеві бог?.. Чи здіймались коли-небудь твої груди під вагою невимовного смутку? Чи з'являлись коли-небудь сльози в твоїх очах?" І коли та відповідає їй, що вона "не кам'яна", Оксана, з глибокою радістю й надією в голосі питає: "Не кам'яна? Ти правду кажеш?" Стільки благання уміла вкласти в оті слова Заньковецька, що трудно було б хорошій людині не сказати їй правди. Уся її постать якось особливо тягнулась до Соломії й неначе застигала в чеканні відповіді: "Скажи мені як перед богом — посватався панич?" Коли ж Оксана чує, що панича напоїли і він спить ще й досі, вона від горя, що її коханий міг бути п'яним тоді, коли вона місця собі не знаходила, аж похитнулася: "П'яний... напоїли!" Остання надія захмарилась. А проте вона ще, видно, жевріє у покривдженому серці. Оксана каже: "Проведи мене до нього... мій жаль його роз-буде, моє горе його витверезить".
Інтонація Заньковецької, з якою її Оксана вимовляла ці слова, була настільки переконливою й правдивою, що коли б дійсно сама прибита горем дівчина заговорила про свої почуття, то й вона не могла б сказати те все інакше. Голос у Заньковецької був такий багатий на різні звучання, що своєю тональністю мав широку можливість малювати безліч різних відтінків людських почуттів.
Не почуваючи за собою ніякої вини, Оксана сміливо, а разом з тим щиро й сердечно розмовляє з Наталею Семе нівною, матір'ю Бориса. "Не полохайтесь, — каже вона їй, — не кричіть... бо собі тільки сорому наробите... прийшла я до вас не з докором, а принесла я вам своє серце, щоб ви його добили! Живуче... ніяк сама його не здолаю..."
— "Я не душогубка", — відповідає їй пані.
— "Не душогубка?" Чому ж у вас такий страшний погляд?.. Хоч одну ж іскру жалю у погляді, молю вас!.." У подальшій розмові з Наталею Семенівною Оксана хоче показати їй, що вона нічим не завинила перед нею: "Мені здавалось, що ви самі втішались, дивлячись, як панич залицявся до мене... Ви тоді казали, пані, що ви й самі не з високого коліна, що ваш отець був простий міщанин і вас вчив на мідні гроші... Одначе, що ж це таке я плещу?.. Я не те зовсім хотіла казати..." У цьому місці Заньковецька показувала свою деяку розгубленість — адже ж вона не за тим прийшла, щоб дорікати або виправдовуватись. "Що ж таке я хотіла? Хіба те, що ваш син любив мене, що вашого сина і я любила"... І в тих словах у Заньковецької звучало стільки глибокого й безнадійного відчаю, що й камінь міг би пожаліти її. Але пані безжалісно відповідала: "А тепер минулося! Мертвого з гроба не вертають!" Оксана — Заньковецька пристрасно, переконливо говорила про те нелюдське, що почулося їй у словах Бори-сової матері. "Я кохала вашого сина,— у його коханні я кохала увесь світ. Він був моєю думкою, моєю молитвою, моїм світом. Одняли його у мене! Одняли не душогуби, а люди з ангельською душею! Ох, страшно ж мені, страшно!" Слухаючи артистку, ставало дійсно страшно за потоптане безжалісною панею чисте, щире почуття дівчини до її сина; страшно було бачити таку жорстокість в людині, жінці.