Олена не втрачає бадьорості. Вона вірить у свого коханого Андрія і, нарешті, довідується, що ці надії не марні — від нього прийшов лист. Писар привіз його з міста. Повна радості, Олена біжить до писаря, але довідується, що лист у Бичка. Він уже встиг перехопити його й підмінити іншим, у якому Андрій неначебто сповіщає Олену, що він закохався в кращу за неї дівчину, а до того ще й багату. До Олени він начебто більше не повернеться.
Від писаря Олена прибігає додому, бо знає, що там застане Бичка, який в останні дні майже не виходив від них. Вона благає його віддати дорогий для неї лист і знову біжить до писаря, щоб той прочитав, що там Андрій пише до неї, якими словами промовляє. Цілуючи лист, радісна й весела, як промінь сонця, вибігала Олена — Заньковецька з хати, а поверталась, як прибита градом квітка. Вона спроможна була сказати тільки короткі, повні жаху слова:
— Мамо, Андрій зрадив! Рятуйте! — і падала на стіл, як скошена зненацька травичка.
Наскільки глибока й безмежна була її любов, її віра, настільки ж пекуче прокидалося в її душі бажання помсти за зневажене кохання. Несамовита від горя, Олена не може помиритися з думкою, що Андрій, її Андрій, покохав іншу, кращу та ще й багату. Всі її почуття настільки загострені, що вона не може не діяти. Вона мусить показати зрадникові, що його зрада не зломила її, що вона красою ще може помірятися з його новою любкою.
..."Моя краса, мої карі очі, мої уста рожеві, — нащо, вони? Нікчемне, негідне це багатство!.. Та, друга, у гарній одежі, у дорогому намисті, а я у латаній сорочці?!. О, по стривай же, коханий Андрієчку! Уберусь і я у оксамит та у золото!.. Ідіть, ідіть, мамо, зараз до Йосипа Степановича, нехай іде сюди, нехай зараз несе гроші, та більше, більше грошей!.. На гріх іду, на поквол людям, на радість сатані і всім пекельним душам! Зроблюсь відьмою, перекинусь у пташечку малесеньку, у звіря лютого, у комашку, — і знайду тебе, Андрію, зраднику мій, кате мій!.. Геть сльози з очей, геть смуток!.. Смійтесь, очі, співайте, устоньки! Пісню, пісню! Усі забула!.. Не згадаю ні одної! Згадала! Та голосу не підведу... (Співає.)".
Душа Оленчина вщерть переповнена відчаєм. "...Нема Андрія! — каже вона у невимовному горі.— Як же молитись? У голові важко, немов памороки мені забило і розум замурувало кам'яною стіною... Нема в серці ні жодної молитви, і саме серце стерялось!.. Збожеволіла!!"
Олена дійсно збожеволіла. Не витримала чиста й чесна її душа зради коханого і гріха, на який вона відважилась з почуття помсти до Андрія. Життя з осоружним Бичком остаточно відняло в неї розум. У своїх божевільних мареннях вона бачить і шукає тільки одного Андрія, Бичок ввижається їй великою гидкою жабою, яку вона силкується скинути з себе. У тяжкому стані Олена майже не впізнає й Андрія, коли той заходить до хати Бичка. Прислухаючись до їхньої розмови, вона чує слова Андрійові: "Де ті листи, що я писав до Олени?" — і повторює їх, додаючи ті, слова, що стояли в підробленому Бичком листі: "покохав я другу, кращу і багату", пише, що вже ніколи не вернеться... "Не сподівайтесь, каже, мене, бачити ніколи!" "Я й не сподіваюсь!.." — додає Олена з смутною безнадійністю. А коли Андрій, який відразу зрозумів усю мерзоту Бичкових хитрощів і обману, розхристує перед лиходієм свої груди, кажучи: "Бери ніж, удар мене ось сюди!.. Доконай моє тіло, душу мою ти вже вбив!..", Олена раптом опам'ятовується, в голові у неї роз'яснюється і вона, вже у цілком нормальному розумовому стані, сплескує руками й говорить: "Андрій, Андрій!.." Напруження її почуттів таке сильне, що вся її хвора психіка не витримує нового хвилювання. Серце її, як та струна, яку занадто сильно натягнуто, рветься, й Олена падає додолу мертва.
Роль Олени суто трагедійного плану. В ній артистка дуже легко може вдатися до мелодрами, з криками, істериками та іншими "ознаками" пекучого болю. Але Марія Костянтинівна весь час зберігала почуття міри. Ні разу
вона не зрадила своїй героїні, змальовуючи її найглибші почуття, найтонші відтінки різних змін у тих почуттях та в думках. Найтяжча сцена — це одержання листа, підробленого Бичком, втрата коханого: "Нема Андрія...", "Зрадив, зрадив милий!.." Тут дійсно можна було б стати на шлях мелодрами. А проте Заньковецька уміла говорити без гучних, істеричних вигуків на притишеному грудному голосі, який іноді переходив у шепіт, страшний, вражаючий шепіт, від якого мороз ішов поза шкірою.
Дивлячись ту виставу, я не вміла ще цінувати як слід майстерності акторських засобів відображення. Я сприймала її, як більшість глядачів, і цінувала гру актора по тій силі враження, яке вона справляла на мене. Мушу сказати, що, дивлячись "Глитай, або ж павук", я зовсім забула про те, де я і хто я. Цікавість до життя Олени настільки захопила мене, що я так само забула, що переді мною діяла й говорила Заньковецька, так правдиво й переконливо відтворила артистка той образ. Співчуваючи Олені і вже щиро люблячи її, мені хотілось побігти до неї на сцену й попередити про ті тенета, що їх сплів на неї лукавий Бичок. Дружнє почуття до Олени найбільш загострилося в мені, коли я почула такі її слова: "Боже, боже. Як же молитись?" А незадовго перед тим я чула, як Бичок, залишившись на самоті в хаті у Когутів, сказав: "Сьогодні знову прийшов лист від Андрія; пише, що ось-ось незабаром прибуде!.. Часом Олена довідається про це, то у мене вже є другий напоготові. Осьдечки він!.. Як не вдасться тепер, то знов куди-небудь запроторю Андрія, а ти, Оленко, таки хоч на тиждень, а будеш моєю!"
Як я ненавиділа того вечора Кропивницького, який отак майстерно перевтілився в образ лиходія Бичка, що можна було б заприсягтись, що на сцені дійсно сам Йосип Степанович, з усіма його пекельними хитрощами! У цілком реальному відображенні Кропивницьким Бичка я впізнала усі негативні риси сільських крючкотворів, які, як павуки, обплітали своїм павутинням сільську бідноту. Подавши допомогу кому-небудь із злиденних селян, вони висмоктували потім усю його силу, примушуючи працювати на себе, та ще як тяжко працювати. І все своє лиходійство такий Бичок приховував під машкарою єлейності і святості. Він такий святенник, що неначе до бога живим лізе, як кажуть люди. Оте враження справляв Кропивницький і на глядачів.