Мальовничість історичних українських костюмів, декорацій і самих образів задуманих п'єс вабили око письменника. Писав він їх швидко, використовуючи ті знання, які в нього були щодо історії України. А треба сказати, що він із самої лише цікавості, незалежно від потреб театру, читав і перечитував різні історичні книжки, оповідання, історичні дослідження, статті та все те, що було тоді написано істориками, здебільшого російськими, бо українських було ще дуже мало. Хоч він дуже добре знав історію народів всесвіту, але сюжети для своїх творів завжди обирав серед подій давнини українського народу. Щодо цього він був вірним сином своєї землі. Цим він хотів творити свій національний репертуар, беручи сюжети або з близького для нього сучасного, як "Хазяїн", "Суєта", "Житейське море", або використовуючи сюжети українських пісень та дум, як "Бондарівна", "Сава Чалий" та інші.
Написавши чимало п'єс, які я тут згадувала, Іван Карпович не переставав думати про земельне питання на селі, про нових багатіїв, що вже переросли і Михайла Окуня і Гарасима Калитку. Недалеко від нашого хутора, який Іван Карпович постійно відвідував, жили багаті аграрії Шевякови, батьки яких були з селян. Знав Іван Карпович і багато чув про магната й володаря неозорих степів та ланів Терещенка, про якого ходило багато різних анекдотів, що мали цілком правдивий грунт під собою. Чоловік моєї сестри Юльки служив у одній з численних економій Терещенка. Порядки були в отих економіях, як у величезному аграрному хазяйстві. Щосуботи всі економи (а їх було багато) з'їздились на нараду до головного управителя, який у свою чергу звітував перед ще вищим начальством, що перебувало в конторі терещенківських маєтків. Контора та містилась у м. Києві на Гімназичній вулиці (проти Володимирського собору). Побувавши в гостях у Юлії Бродецької, Іван Карпович мав нагоду бачити на свої власні очі, яким величезним китом став колишній селянин Терещенко. Це вже була широких масштабів експлуатація селянства, що втратило всяку надію коли-небудь звільнитись від матеріальної залежності від такого не "павука" вже, а величезної бездушної машини, хазяйського колеса. Усі безземельні потрапляли в його лабета. Таких терещенків було чимало на бідолашній Україні. Всі їхні крутійства й комерційні махінації відомі були Іванові Карповичу. Знав він і про те, як добувались робочі руки, як використовувались усілякі нещастя народні — недорід, голод та різні пошесні хвороби. Це знання, розум і почуття справедливості примушували письменника думати й подовгу виношувати в своїй душі образ такого всежерущого кита, якому й простір океану почав уже здаватися занадто тісним. Зброя письменника — це його слово, перо! І от, нарешті, Іван Карпович наважився засісти, під час одного літнього відпочинку від сцени, за новий твір, який він назвав "Хазяїн". Ця назва найбільш пасувала до нового типу хижаків пореформеного села, яким бракувало освіти, але які, проте, мали в своїх руках великі капітали. У центрі своєї п'єси Іван Карпович поставив простого селянина Терентія Пузиря, якому пощастило на різних махінаціях не тільки вибитись із злиднів, а й стати справжнім владарем великих маєтків. У гонитві за "копійкою", яка давно вже стала "кругленькими сумами грошей", Терентій набув досвіду в тих методах, що ведуть до збагачення. Але він залишився тим самим малоосвіченим хижаком, яким був.
"Ми були так собі хазяїни, з середнім достатком, а тепер — де воно й набралось?" — каже дружина Пузиря своїй дочці Соні та ще й додає, роз'яснюючи, як вони забагатіли: "Ми, дочко, ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна!"
Про неуцтво й брак будь-якої культури у Терентія свідчать власні його слова, які він каже Золотницькому, сусідньому поміщикові, коли той намовляє його пожертвувати гроші на пам'ятник українському письменникові: "А Котляревський мені без надобності". І устами Золотницького автор засуджує таких бездушних людей, яким байдуже до всіх тих культурних починань, що піднімають рідний край з темряви і рухають людство по шляху прогресу. Золот-ницький каже Пузиреві: "Ах ти, нещасна, безводна хмара! І прожене тебе вітер над рідною землею і розвіє, не проливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народу!!!"
Так думав і сам письменник Тобілевич.
А в Пузиря одне лише на думці: "умножити свої капітали" Він не гребує нічим.
Біля новоспеченого "хазяїна-кита" крутяться менші за нього хижаки в надії, що, може, і їм дещиця перепаде від його капіталів. Сам, без помічників, Терентій вже не може орудувати. Стільки він усього надбав, що одними своїми руками не дасть йому ради. Надзвичайно яскраві типи отих хижачків змалював Іван Карпович в образах Феногена, найближчого прислужника у Пузиря, та Лихтаренка — одного з його економів. Обидва вони намагаються використовувати своє становище, щоб і собі забагатіти. Феногену в цьому ділі, видно, пощастило, бо він уже збирається купувати собі маєток. Дуже цікава розмова оцих двох шахраїв, коли вони змовляються допомагати один одному обкрадати хазяїна. Тут автор розкриває психологію Лихтаренка, який вірить у те, що злодійство його, крадіжки — річ нормальна, цілком природна. Феноген, більш потайний злодій, дивується: "Ми хоч крились і криємось, — каже він до Лихтаренка, — а ти говориш про те, що взяв чи вкрав, немов кому добро робиш!!!"
"А як же б ти думав? — відповідає Феногенові Лихтаренко. — Що то за слово — украсти? Украсти можна тільки коняку, вола і.все те, що є живого і що готове вже лежить на своєму місці. Я нічого не беру, не краду — боже сохрани! Я так роблю: щоб все те, що є в хазяїна, було ціле і щоб мені була користь. Це комерчеський гендель. От я одберу від мужиків оброчну землю, візьму наділи в оренду і мужики, оставшись без землі, будуть робити на нашого хазяїна, як кріпаки. Та щоб від такого комерче-ського генделя не мать користі?... Хазяїн хоче заробить, і я хочу заробить". В оцих словах Лихтаренка уся хижацька система лиходіїв, нових господарів на селі: "Всі рвуть, де тільки можна, а я буду дивиться та завидувать, як люди багатіють?"