Для чого друковано?
Надруковано 1200 примірників збірника (3 п'єси) і особо (четверта) 2400 пр. Наймички, а розійшлося за З роки так мало, що сором сказать. Та й те, що розійшлося — куповано, здебільшого, не в книгарнях, а в театральній касі, замість лібретто!
Де ж мої читателі?
Нема. Якби не театр, то й до сього часу знали б про мої твори тільки близькі приятелі, котрим, звичайно, я б послав по одному примірникові — "на спомин і незабуття..."
Театральні рецензенти кажуть, що на мої п'єси тільки тим і дивиться публіка, що актори дуже добре удають... Театральний рецензент не єсть літературний критик — я знаю. Яркий світ рампи міша рецензентові, ріже очі і в його фантазії завше перевагу має актор над автором; він (рецензент) завше забуває, що актором керує суфлерія, з котрої йому подають готові, прочуствовані речі автора, і що акторові зостається тільки (коли він талант), під впливом власних нервів, те саме, що автор переживав яко творець — передать слухачам... І публіка рецензентам віре, бо вона ще більше має право вбачать в театрі тільки творчество актора...
А чи була ж в літературнім стані справжня критика на мої твори? Ні. Та й кому охота тратить працю на критику того, кого ніхто не читає?
Написав чоловік, чи пак надрукував — чотири п'єси, публіка його не читає, критика його обминає, театральна рецензія шуткує, а він пише свою автобіографію!! Ні, не хочу!
Бажаю перш усього, щоб публіка познайомилася з моїми творами не на театрі — куди ідуть слухать акторів — а з книжки, котру читають ради автора. Як публіка буде читати мене, тоді я напишу про себе; а тепер, хто-небудь прочитає автобіографію і спитає у другого: хто-то Карпенко? — А господь його знає — скаже той другий!.. Все це почуває душа моя і від думки однієї про такі розмови — кров капає з мого серця!
Тимчасом я не перестаю писать. Друкувати ж мої твори не маю охоти, доволі того хабоття7 плиснявіє у книгарнях на полицях. У мене є ще не надрукованих п'єс чотири. Дві з них: "Мартин Боруля" — ком[едія] в 5 діях, "Безталанна" — драма в 5 дій ідуть на кону, і другі дві: "Чабан" — драма в 5 д[іях] і "Не так пани, як підпанки" д[рама] в 5 д[іях] не дозволені цензурою к представленію. "Чабан" не дозволен навіть і до друку, а про "Підпанки" — не знаю, чи дозволили б друкувати, не питав. Із напечатаного є ще в "Раді" очерк мій — "Новобранець".
Треба сказати, що листа цього було написано на хуторі "Надія", перед поверненням Івана Карповича на сцену, десь у 1888 році.
Розподіл п'єс Тобілевича на побутові й історичні, може, й правильний з формального боку, але справді історичного значення він надавав лише одній, а саме — "Саві Чалому" (1899р.). Народна дума про Саву Чалого збудила в Івана Карповича цікавість до кращого обізнання з тим періодом історії України, в який міг діяти ватажок-гайдамака, що зрадив народній справі.
Сама по собі зрада вчорашнього героя (перехід його на бік ворогів) не була цікавою подією для Івана Карповича. Відомості про ту зраду, які подавала дума про Чалого, були занадто дріб'язковими. Товариші покарали його за "сукні й одамашки" та за інші дарунки, якими заплатила польська шляхта зрадникові за його допомогу в знищенні своїх колишніх друзів і бойових товаришів. Іван Карпович хотів ускладнити почуття зрадника, наділивши його неначе щирим бажанням урятувати рідну землю від кривавих боїв повстанців-гайдамак з паками. Багато й довго міркував письменник над темою "Сава Чалий", над розгортанням сюжету трагедії людини, яка у своєму серці мала ЕІрність і любов до батьківщини, а проте пішла хибним шляхом. Чимало різних історичних джерел довелося йому вивчити, перш ніж приступити до створення п'єси. Іванові Карповичу хотілось написати п'єсу правдиво з історичного боку і водночас змалювати Саву в новому освітленні. Показати його тяжку помилку, а не лише підлу зраду. Отож письменник, зберігши історичну правду щодо подій, подав образи своїх персонажів цілком імовірними і переконливими.
Гнат Голий, побратим і вірний товариш Сави Чалого, власноручно карає його за зраду. Образ Гната прекрасний у його завзятому патріотизмі і вірності народові. Він месник за кривди народні і образ його у п'єсі вражає своєю силою й мужністю. Сава такий же відважний і сміливий, як і Гнат. Але він уміє тримати свої почуття на припоні і радить товариству не кидатись відразу в бій, як до того кличе товаришів Гнат Голий, а заждати, щоб вдарити на ворога нищівно, підготувавшись до того заздалегідь. То було перше розходження в думках і діях між обома побратимами, між обома сильними ватажками повсталих. Товариство не послухало поміркованих порад Чалого, а пішло за Гнатом Голим, обравши його своїм головним отаманом.
Отже уславлений герой, ім'я якого було до того часу на Україні прапором для всіх пригноблених, залишився раптом без війська, без близьких людей, помічників. Усі ті, хто ще вчора без краю вірив йому і готовий був прийняти смерть заради нього, залишили його й пішли за Гнатом. Розходження з товариством зробило Саву самітним. Поради Шмигельського вплинули на нього, і він вирішив погодитись на пропозиції вельможного Потоцького. З тієї хвилини він підняв свою озброєну руку проти братів, що захищали народ від панського гніту. То була страшна помилка з боку Сави. Але він зрозумів те вже тоді, коли накоїв багато непоправного лиха. Він розбив кіш своїх товаришів, якого без нього ніякий ворог не 'зміг би знайти, а до того спалив у запалі бою православну церкву. Народ не міг пробачити Чалому його зради і народному ділу, і православній вірі. Народ заплямував той злочин своєю думою про Саву і таким чином увічнив його пам'ять як зрадника вітчизни. Іван Карпович, вмотивувавши злий вчинок славетного колись народного ватажка, не збирався, звичайно, реабілітувати його. Рука Гната, представника всього українського народу, вбиває зрадника, бо іншого присуду він не заслужив. У цьому фіналі Іван Карпович не тільки не зрадив історичній правді про Саву, але й зі свого боку теж засудив його.
Отож Іван Карпович гадав, що саме в "Саві Чалому" він додержався історичної правди і що, завдячуючи усім тим історичним джерелам, якими він користувався, зумів змалювати всі причини селянських повстань гайдамацьких часів. Щодо інших п'єс, в яких сюжет розвивався неначебто на історичному тлі ("Гандзя", "Бондарівна", "Лиха іскра", "Паливода"), Іван Карпович не ставив їх на одному рівні з "Савою Чалим". Звичайно, персонажі тих п'єс показані в світлі минувшини, але справжньої характеристики певної доби марно було б у них шукати, на думку автора. Для нього вони були суто розважального значення, і коли він їх задумував і потім писав, то мав на увазі лише театральну публіку та успіх нашої трупи.