— Хотів би й я мати таке вразливе й дороге сумління, як у Бур-Малотке. А оце куди? — Він показав на коробку з-під сигарет, що стояла на полиці поміж картонних коробок з новими стрічками.
— Нехай стоїть, — сказав Мурке.
— Навіщо?
— Може, здасться ще.
— Гадаєте, його знов можуть посісти докори сумління?
— А чом би й ні? — сказав Мурке. — Краще зачекаймо. До побачення.
Він подався до ліфта, спустився на другий поверх і вперше за день увійшов до своєї редакції. Секретарка пішла на обід. Завідувач редакції Гумкоке сидів біля телефону й читав книжку. Він усміхнувся до Мурке, підвівся й сказав:
— О, то ви ще живі? Це ваша книжка? Ви її покинули тут на столі?
Він показав книжку Мурке, і той кивнув головою:
— Так, моя.
Книжка була в зелено-сіро-цеглястій суперобкладинці й називалася "Джерела лірики Бетлі"; в ній мовилося про молодого англійського поета, який сто років тому уклав словник лондонського сленгу.
— Це прекрасна книжка, — сказав Мурке.
— Так, — погодився Гумкоке, — прекрасна, але ви ніяк не навчитеся...
Мурке запитливо глянув на нього.
— ...Ви ніяк не навчитеся, що прекрасних книжок не слід кидати на столі, коли сюди можна сподіватись Вандербурна, а сподіватись Вандербурна можна щохвилини. Він, звісно, зразу її нагледів, узяв до рук, хвилин із п'ять погортав, а що, по-вашому, з того вийде?
Мурке мовчав.
— Вийде, — вів далі Гумкоке, — дві Вандербурнові передачі по годині кожна на тему "Джерела лірики Бетлі". Цей чоловічок колись зготує передачу зі своєї ж таки бабуні, і найгірше те, що одна його бабуня доводилася бабунею мені. Будь ласка, Мурке, затямте собі: не кидайте прекрасних книжок на столі, коли сподіваєтеся Вандербурна, а я вам кажу, сподіватись його можна щохвилини. Ну, а тепер ідіть, до вечора ви вільні, гадаю, ви заробили спочинок. А це добро вже готове? Ви переслухали його вдруге?
— Усе готове, — сказав Мурке. — А переслухувати я більше не можу, просто не можу.
— "Просто не можу" — аргумент чисто дитячий, — зауважив Гумкоке.
— Якщо я сьогодні ще раз почую слово "мистецтво", я матиму напад істерії, — озвався Мурке.
— Ви вже його маєте, — сказав Гумкоке. — Зрештою, я ладен визнати, що й небезпідставно. Три години безугавного Бур-Малотке доконали б і найдужчого, а ви чоловік не з дужих. — Він кинув книжку на стіл, підійшов до Мурке й повів далі: — Коли я був у вашому віці, мені одного разу загадали скоротити на три хвилини чотиригодинний виступ Гітлера. І я мусив переслухати його тричі, поки сподобився честі запропонувати, які саме три хвилини можна вирізати. Коли слухання почалось, я був нацистом. Після третього разу я вже нацистом не був. То були жорстокі, огидні, а проте вельми помічні ліки.
— Ви забуваєте, — тихо сказав Мурке, — що від Бур-Малотке я вилікувався до того, як почав переслухувати записи його виступів.
— Та й зух же ви! — засміявся Гумкоке. — Гаразд, ідіть. Шеф слухатиме записи ще раз о другій. Треба, щоб ми могли з вами зв'язатись, коли що.
— З другої до третьої я буду вдома, — сказав Мурке.
— Ще одне, — мовив Гумкоке, взявши зі стелажа, що стояв біля столу Мурке, невеличку жовту бляшанку з-під печива. — Що оце тут за клаптики?
Мурке почервонів.
— Це... — сказав він. — Я збираю деякі обрізки.
— Які саме?
— Мовчання, — відповів Мурке, — збираю мовчання.
Гумкоке запитливо подивився на нього, і Мурке пояснив:
— Коли мені доводиться вирізувати ті місця, де промовці чогось уривали — зітхали, зводили подих чи так чого замовкали, — я не викидаю цих обрізків, а беру собі. У Бур-Малотке, правда, не назбираєш мовчання й секунди.
Гумкоке засміявся:
— Авжеж, цей вам не помовчить. А що ви робите з обрізками?
— Склеюю докупи і ввечері прокручую собі дома. Поки що я маю небагато, всього три хвилини, але й мовчать у нас не дуже багато.
— Дозвольте вам нагадати, що брати додому плівку заборонено.
— Навіть мовчання?
Гумкоке знов засміявся й сказав:
— Ну гаразд, ідіть!
I Мурке пішов.
Коли шеф десь за кілька хвилин по другій увійшов до студії, там саме пустили стрічку з виступом Бур-Малотке.
"...і хоч би де, хоч би за яких обставин, хоч би з яких причин і хоч би за яких часів ми почали мову про суть мистецтва, ми передусім повинні звести погляд до тій вищої істоти, яку ми шануємо, схилитися перед тією вищою істотою, яку ми шануємо, і прийняти мистецтво як благословенний дар тієї вищої істоти, яку ми шануємо. Мистецтво..."
Ні, подумав шеф, у мене не стане духу змусити когось сто двадцять годин слухати Бур-Малотке. Ні, думав він, є речі, що їх просто не можна робити. Такого я не доручу навіть Мурке.
Він вернувся до свого кабінету, ввімкнув гучномовця й почув, як Бур-Малотке виголошує:
— "О ти, вища істото, яку ми шануємо!" "Ні, — подумав шеф, — нізащо в світі".
Мурке лежав удома на канапі й курив. Перед ним на стільці стояла склянка чаю. Мурке дивився вгору, на білу стелю кімнати. Коло його письмового столу сиділа білява дівчина чудової вроди і непорушним поглядом дивилася у вікно на вулицю. На маленькому столику між Мурке й дівчиною стояв увімкнений магнітофон. У кімнаті не говорилося й слова, не чулося й звука. Могло здатися, що дівчина позує перед фотооб'єктивом, — така вона була гарна й така мовчазна.
— Я більше не можу, — раптом обізвалася дівчина, — не можу більше. Просто бездушно — силувати мене до такого. Буває, чоловіки змушують дівчат робити всіляку гидоту, та, їй-богу, по-моєму, те, до чого ти силуєш мене, ще гірше.
Мурке зітхнув.
— Господи, — сказав він, — Ріно, голубонько, тепер мені доведеться все оце вирізувати. Будь розумничкою, намовчи мені ще хоч п'ять хвилин.
— Намовчи! — підхопила дівчина. Вона вимовила це слово таким тоном, який тридцять років тому було б названо "неґречним". — Намовчи! Ще одна твоя вигадка... Наговорити стрічку — це б я залюбки, але намовчати...
Мурке підвівся й вимкнув магнітофон.
— Ох, Ріно, — сказав він, — аби ти знала, яке дороге мені твоє мовчання! Вечорами, коли я, втомлений, сиджу вдома, я вмикаю запис твого мовчання. Прошу тебе, зроби ласку, намовчи мені ще хоч три хвилини, щоб не довелося різати. Ти ж знаєш, що для мене означає різати.