— Кроші, — сказав шеф, почувши в трубці сумирний голос підлеглого, — коли ми востаннє давали щось про собак?
— Про собак? — повторив Кроші. — Здається, зовсім не давали, пане директоре. Принаймні, відколи я тут працюю.
— А скільки ви вже в нас працюєте, Кроші?
I Кроші, сидячи нагорі в своїй кімнатці, затремтів, бо голос у шефа раптом став солодкий, а він знав, що коли голос у шефа стає солодкий. добра сподіватись годі.
— Десять років, пане директоре, — сказав Кроші.
— Неподобство, — мовив шеф, — що ви не спромоглись на жодну передачу про собак. Врешті-решт, рубрику ведете ви. Як зветься ваша остання передача?
— Моя остання передача... — Кроші затнувся.
— Не треба повторювати моїх слів, — проказав шеф, — ми не в армії.
— "Сови на руїнах", — нерішуче сказав Кроші.
— У найближчі три тижні, — мовив шеф, — я хотів би послухати передачу про душу собаки.
— Слухаю, — сказав Кроші, і зразу після цього в трубці клацнуло — шеф поклав трубку, і Кроші, зітхнувши, мовив: — О, Господи!
Шеф узявся до іншого листа.
В ту мить увійшов Бур-Малотке. Він міг дозволити собі входити, коли йому заманеться, й дозволяв собі таке частенько. Досі ще спітнілий, він утомлено сів на стілець проти шефа, сказавши:
— Доброго ранку, чи що.
— Доброго ранку! — мовив шеф і відклав листа.
— Будь ласка, — сказав Бур-Малотке, — вділіть мені одну хвилину.
— Бур-Малотке, — мовив шеф і зробив широкий, життєлюбний жест, — вам не потрібно просити в мене однієї хвилини! Всі мої години, всі дні — до ваших послуг!
— Та ні, — сказав Бур-Малотке, — ідеться не про звичайну, а про радіохвилину. Моя бесіда про мистецтво через відомі вам зміни стала на одну хвилину довша.
Шеф споважнів, немов сатрап, що ділить провінції.
— Сподіваюсь, після вас не політична передача? — кисло спитав він.
— Ні, — відповів Бур-Малотке, — півхвилини я забираю в дозвілля й півхвилини — в місцевого відділу.
— Хвалити Бога, — сказав шеф, — дозвілля перебрало норму на сімдесят дев'ять, а місцевий відділ — на вісімдесят три секунди. Кому-кому, а Бур-Малотке я залюбки дам хвилину.
— Мені просто ніяково, — мовив Бур-Малотке.
Шеф знову зробив широкий жест, тільки вже як сатрап, що поділив провінції.
— Чим ще можу прислужитися?-спитав він.
— Я був би вам дуже вдячний, — почав Бур-Малотке, — якби ми десь при нагоді могли підправити записи всіх моїх виступів, починаючи з 1945 року. Якогось дня, — він провів рукою по чолі й сумовито поглянув на оригінал картини Брюллера, що висіла над директоровим столом, — якогось дня... — Він затнувся: таке тяжке для нащадків було те, що він мав розповісти. — Якогось дня я помру, — він знову зробив паузу, щоб шеф мав змогу вдати враженого й заперечно махнути рукою, — і мені прикро думати, що, може, після моєї смерті передаватимуть мої виступи, не вільні від таких думок, яких тепер я вже не поділяю. А надто, коли зважити, що в гарячці сорок п'ятого року я дав себе підбити на такі висловлювання політичного характеру, які тепер здаються мені дуже й дуже сумнівними і які я завдячую молодому запалові, що здавна притаманний моїм творам. Виправлення моїх друкованих праць уже розпочалося, я просив би дати мені змогу внести корективи й у мої радіовиступи.
Шеф не озвався, тільки легенько кашлянув, і прозорі дрібненькі краплини поту зросили йому чоло на думку, що з 1945 року Бур-Малотке щомісяця промовляв по радіо принаймні по годині. I поки Бур-Малотке провадив своє, шеф подумки швиденько підрахував; дванадцять годин помножити на десять буде сто двадцять годин балачки Бур-Малотке.
— Адже тільки плебейський розум, — вів далі Бур-Малотке, — здатен уважати педантичність за не гідну генія, ми ж із вами знаємо, — шефові підлестило оте "ми", відразу ввівши його поміж духовну еліту, — що справжні, великі генії були педанти. Гіммельсгайм звелів одного разу передрукувати власним коштом усього свого "Зелона", бо три чи чотири фрази в книжці не відповідали більш його переконанням. Думка, що по радіо передаватимуть мої виступи з такими міркуваннями, яких я вже не поділяв наприкінці життя, — така думка нестерпна для мене. То що ви мені порадите?
Краплини поту на чолі в шефа побільшали.
— Треба було б, — тихо сказав він, — зробити докладний реєстр ваших виступів і перевірити в архіві, чи всі стрічки збереглися.
— Сподіваюсь, — мовив Бур-Малотке, — що у вас жодного мого виступу зі стрічок не стирали, не давши мені знати. А що мені не давали знати, то всі записи цілі.
— Я все владнаю, — озвався шеф.
— Вельми вас прошу, — ущипливо сказав Бур-Малотке й підвівся. — Бувайте здорові.
— Бувайте, — відгукнувся шеф, провівши Бур-Малотке до дверей.
Позаштатні працівники вирішили за одним заходом замовити й обід. Перед тим вони випили ще, розмовляючи про мистецтво, розмова тепер попливла рівніше, хоч і не втратила запальності. Коли до буфету ввійшов Вандербурн, всі троє злякано схопилися. Вандербурн був високий, меланхолійний на вигляд поет, з чорнявим чубом і симпатичним обличчям, на якому слава вже поклала карб. Того дня він не голився й через це здавався ще симпатичнішим. Вандербурн підійшов до позаштатних працівників, знеможено впав на стілець і сказав:
— Дітки, дайте мені чогось випити. У цьому будинку я завжди боюся, що згину від спраги.
Йому подали чарку горілки, що стояла на столі, та пляшку з рештками мінеральної води. Вандербурн випив, поставив чарку, обвів усіх трьох очима й мовив:
— Застерігаю вас, бійтеся радіо, бійтеся цього нужника, цього пригладженого, вичепуреного, слизького нужника. Нам тут усім буде хана.
Слова його були щирі, й позаштатні працівники взяли їх близько до серця, проте вони не знали, що Вандербурн з'явився оце просто з каси, де одержав чималі гроші за незначну обробку Книги Йова.
— Нас крають, — сказав Вандербурн, — висотують із нас душу, клеять нас, як заманеться, і ніхто з нас не вийде з цієї машини цілий.
Він допив мінеральну воду, поставив склянку на стіл і пішов з буфету, меланхолійно розмаявши поли плаща.
Рівно о дванадцятій розклеювання дійшло краю. Тільки-но вклеїли останній давальний, Мурке підвівся. Він уже взявся був за ручку дверей, коли технік сказав: