— Розумієш, сьогодні був великий з’їзд усіх патріотичних сил, — почав розповідати Єжевікін. — Адже країна котиться у прірву, мать його за ногу, а ми всі розбилися на партійки, групки, течійки. Оцю я вчора довбав, — повідомив він, проводжаючи теплим поглядом одну з дівок у сарафані, що пропливла поруч, розхлюпуючи навсібіч напівсолодке шампанське.
— І до чого прийшли? — поцікавився ти, шукаючи за новим огірком.
— До консолідації! — тріумфально мовив Єжевікін. — Тепер усіх задавимо. Повсємєсно! Слухай, там цицьки такі, що двома руками це обхопиш! — І він показав свої ведмежі лапи як доказ того, що не обхопиш.
— Нєт-с, гаспада-с! — рубонув кулаком по тарілці штабс-капітан. — Ніяких консолідацій! З ким-с? З оцим-с кодлом-с?! Увольтє-с! Духовність, духовність, православіє, монархія, духовність, монархія, православіє, чинолюбіє, духовність, почитаніє, православіє, сладострастіє, рукоблудіє…
Він трохи заплутався. Тому вмовк на мить.
— Ніколай Палкін, — назвав себе вголос і видобув з-під стола збірку поезій "Расплела косу береза".
— Дякую, в мене є, — запевнив ти.
— І я? — засвердлив він тебе білогвардійським поглядом
— Духовність! — відповів ти. — Православіє, монархія, духовність, народність, партійність… Самодержавіє, братолюбіє, чаєпітіє…
— Смірєнномудріє! — закричала кубанська шапка.
— Храмостроєніє, — додав штабс-капітан Палкін, руйнуючи неслухняним видельцем гору хитромудрого салату, що справді нагадувала обрисами псевдовізантійську культову споруду.
— Діло ясне, храм нада відбудувати, — глибокодумно погодився Єжевікін. — Стільки повсємєсно цих жидів, екстрасенсів розвелося, а ще наркоманів, гоміків, лесбіянок… Некрофілів, скотоложців…
— Графоманів, — докинув ти.
— Рокерів, брокерів, ділерів, — булькнула кубанка.
— Порнографію на кожному кроці продають, — не втримався Палкін.
— А ви що скажете, батюшка? — звернувся Єжевікін до масивного священика, що надувався трохи оподаль.
— Б(…)во всьо ето, — відповів піп, той самий, зрештою, якого ти бачив нині вдень у пивбарі на Фонвізіна.
Єжевікін нахилився до тебе й, активно наслинюючи, але аж ніяк не збуджуючи твоє вухо, сказав:
— Уявляєш, після третьої палки лежу в повному трансі, а вона мені: "Єщо!" Тоді я подумав-подумав, ставлю її…
— Уся наша біда-с, гаспада-с, що ми втратили слов’янську єдність-с, да-с — резюмував тим часом Ніколай Палкін.
— … і коли вже кінчаю, — продирався далі до твого вуха Єжевікін, — вона мені й каже: "Знаєш, я тепер тільки нашим буду давати!" Вона ж валютна, паскуда, за долари, сучка, підмахувала!
— Хіба вона не офіціантка? — трохи здивувався ти.
— Яка там! Запам’ятай: усі ці баби в сарафанах — валютні шлюхи, їх на сьогодні зняли для обслуговування банкету спеціальною директивою ЦК. Довелося платити зеленими, як за нормальну роботу. Зате можемо гульнути на славу!
— А що, ЦК відає валютними проститутками?
— ЦК відає всім, — переконливо заявив Єжевікін. — Тому я й не виходжу, братішка! Хоч мені цей більшовизм, як і тобі, як і йому вже отут во застряг! Кісткою! В горлі!
— Всєх расстрєлять! — заволав нагло штабс-капітан Ніколай Палкім і з’їхав під стіл — приблизно туди ж, де вже лежав посопуючи байдужий тобі недомірок у косоворотці.
— Шаліш! — відгукнувся на це кубанський козак і, схопивши в долоню порожній келих, так шваркнув ним об стіл, що з долоні бризнула кров.
— Уймись ти, жопа, — спокійно застеріг його Єжевікін, безперечний лідер товариства. — А знаєш, як справжнє прізвище Горбачова? — спитав він у тебе.
Нестримне бажання спати чи бодай десь полежати знову заволоділо тобою. Перед очима пливли мордяки, шматки свинини, кров кубанця поволі розтікалася поміж тарелями.
— Єжевікінг, — трохи плутаючи язиком, звернувся ти. — Подай мені картоп’яне пюро!… Або ні, не треба. Краще послухайте, хлопці, мене. Вийшло так, що я в житті знав багатьох. Безліч! Я знав психічно хворих і психічно здорових. Я знав нафтовиків і лісорубів, писапкарів, нічних злодіїв, сутенерів, знаменитих хірургів, деміургів, я знав бітломанів у першому поколінні, франкмасонів з ложі "Безсмертя-4", однояйцевих блазнюків, рокерів, партійних секретарюків, я знав споживачів гашишу і працівників травоохоронних органів, знав лінотипісток, друкарок і манекенниць, найбільше знав художниць і надомниць, а також наложниць, знав навіть кількох заложниць, проте переважно — незаможниць. А ще не можу від вас приховати, та й не смію приховувати — знав суфлерів, філерів знав, суфіїв. Знав останніх гіпісів і перших панків. Бував у кабінетах перших осіб, ділив єдиний ковток горілки з сифілітиками, спав в одному ліжку з хворими СНІДом. Знав одного чорношкірого українця родом з Ямайки, взагалі українців знав найбільше, проте інших націй так само. Зрештою, знав навіть психіатра, який писав дисертацію. Багатьох знав. Безліч! Мій товариш — джазовий піаніст — нині став головою міської ради демократичного скликання. Під час сесій він вмикає плейєр, ховаючись у президії, порівнює Гавелом. Повний пінцет! Але, крім нього,я знаю ще безліч інших осіб. Я бував на вершинах і на дні, я все спізнав і все пережив… За тоталітарного режиму був коректором, за посттоталітарного мої ерекції почастішали. Мене вже нічим не здивуєш, нічим не дістанеш… Але я ще не бачив таких рідкісних мудаків, як ви. друзі! Я вам просто дивуюся, ви мене дістали! Повний прівєт! Єжевікін, я маю досить вашого товариства! Як би оце звідси вийти, га?
— Куди? — тупо спитав Єжевікін.
— Додому. Ну, я маю на увазі, в гуртожиток.
— Додому? — Єжевікін аж затрясся від реготу. — Тут наш дім Тут наше підземне серце. Тут тепер Росія — єдина й неділима. І ми звідси вже не вийдемо, поки там, нагорі, наші танки не вичавлять останнє гівно з останнього ворога. І тоді ми вийдемо на світло нової Росії, старої Росії, з ясними іконами й монаршим й святинями в руках…
— От вихрест собачий, — сказав батюшка, розглядаючі дещо семітський ніс закривавленого кубанця…
— Так що нікуди звідси не вийдеш, братішка, — завершив Єжевікін, наливаючи ще по сто п’ятдесят.
— І довго це все потриває? — не вгавав ти.
— Недовго вже, — заспокоїв Єжевікін. — Уже віддано потрібні накази. Лишилося тільки їх виконати.