Через три години,— я добре пам’ятаю, що саме опівночі,— коли нас обгорнула така темрява, якої я ще ніколи не бачив на морі, той південно-західний вітер так розбурхався, що я змушений був знову кинути плавучу кітву.
Світанок застав мене на кормі. Стомленими очима я вдивлявся в побілілий від шумовиння океан, серед якого нашу шлюпку кидало, мов тріску. Кожен білогривий бурун загрожував нас залити. З бризками й піною в шлюпку влітало стільки води, що я мусив увесь час її вихлюпувати. Укривала попромокали. Все було мокре, тільки Мод у плащі, гумових чоботях і зюйдвестці лишалася суха, хоч і в неї змокло обличчя, руки та пасмо волосся, що вибивалося з-під зюйдвестки. Допомагаючи мені, вона час від часу брала черпак і завзято вихлюпувала воду, не зважаючи на шторм. Усе на світі відносне. То був просто дужий вітер, але для нас, що боролися за своє життя в утлій шлюпчині, то був справжній шторм.
Тремтячи від холоду, понурі, весь день ми змагалися з розбурханим океаном і лютим вітром, що бив просто в обличчя. Настала ніч, та ні одне з нас не спало. Знов розвидніло, і знову вітер бив нам в обличчя, а білі буруни, ревучи, неслися назустріч.
На другу ніч Мод, уже вкрай знеможена, заснула. Я вкрив її плащем і брезентом. Вона не дуже промокла, але задубіла з холоду. Я страшенно боявся, що вона вночі помре. І знову прийшов день, такий самий холодний і похмурий, із сірими хмарами, що затягли небо, з вітром, що бив у лице, і з ревучими хвилями.
Я не спав дві доби, вимок до рубця, промерз і був ні живий ні мертвий з утоми. Моє тіло заніміло від напруження й холоду, і найменший рух віддавав болем у перетруджених м’язах, а рухатись доводилося безперестану. Тим часом нас відносило на північний схід — усе далі й далі від Японії, до суворого Берінгового моря.
Але ми трималися і шлюпка трималася, хоч вітер не стихав. Навпаки, надвечір третього дня він навіть подужчав. Раз якось шлюпка так зарилася в хвилю, що її на чверть залило водою. Я захлюпав черпаком, немов скажений. Вода, що заповнила шлюпку, тягла її вниз і зменшувала її пливучість. Тепер човна легше могла залити друга хвиля — а тоді нам край. Вихлюпавши воду, я зрушений був зняти з Мод брезент, щоб затягти ним передню частину шлюпки. І добре, що я так зробив, на третину прикривши наше суденце! Тричі ще заривалася шлюпка носом у хвилю, але брезент надійно захищав її від води.
Дивлячись на Мод, жаль живий брав. Вона сиділа, скоцюрбившись, на дні шлюпки, губи її посиніли, на безкровному обличчі відбивалась тяжка мука. Але її очі, звернені до мене, світилися мужністю, а вуста промовляли бадьорі слова.
Тієї ночі шторм бурхав, мабуть, найлютіше, хоч я його майже не помічав: я знемігся і спав, сидячи біля стерна. Вранці четвертого дня вітер перемінився на тихий легіт, море вляглося, і над нами засяяло сонце. О благословенне сонце! Як приємно було купати наші змучені тіла в його ніжному теплі! Ми оживали, наче комахи після бурі. Ми знову сміялися, жартували й вірили в порятунок. А тим часом наше становище лиш погіршало. Ми були тепер далі від Японії, ніж тієї ночі, коли покинули "Привида". Я міг тільки приблизно вгадати широту й довготу. Навіть коли ми дрейфували зі швидкістю дві милі на годину, то за час бурі, що тривала понад сімдесят годин, нас знесло принаймні на сто п’ятдесят миль на північний схід. Але чи правильні ці обрахунки? А може, нас за годину зносило не на дві, а на цілих чотири милі? Тоді нас віднесло аж на триста миль від нашої мети.
Я не знав, де ми опинились, і не здивувався б, якби ми раптом побачили "Привида". Навкруги плавали котики, і я все чекав, що на обрії ось-ось покажеться якась промислова шхуна. Після полудня, коли південно-західний вітер подужчав, ми й справді побачили вдалині якусь шхуну. Але вона скоро щезла з очей, і знов ми залишилися самі серед моря.
Потім були туманні дні, коли навіть Мод журилася й не чути було її веселих слів; були дні тиші, коли ми плавали серед спокійного неосяжного простору, пригнічені його величчю, і дивувалися, що ми ще живі й навіть боремося за життя; були дні хвищі й снігу, коли нас проморожувало наскрізь; були дні дощів, коли ми збирали в наші барильця воду, що збігала з мокрого вітрила.
І щодалі я кохав Мод палкіш і палкіш. Вона була така розмаїта, така багата на настрої. Я називав її "стобарвно-настроєвою". Давав я їй і інші назвиська, ще й пестливі, але все це тільки подумки. Хоч слова кохання тисячу разів ладні були зірватися в мене з уст, але я знав, що не час освідчуватись. Не час хоч би тому, що недоречно питати жінку, чи кохає вона тебе, коли ти взявся її рятувати й захищати. Та хоч яке було складне моє становище — не тільки через це, але й з інших причин,— я тішив себе тим, що поводивсь як слід, що ні знаком, ні поглядом не виказав свого кохання. Ми були просто добрі друзі, і наша приязнь щодень міцніла.
Що мене найбільше в ній дивувало — це її цілковита безстрашність. Грізне море, утла шлюпка, шторм, знегоди, наша безпорадність, самотність,— усе, що могло злякати навіть щонайміцнішу фізично жінку, начебто зовсім не вражало її, дарма що ця дівчина знала життя тільки в його найвигідніших, штучно полегшених формах і була ніби зіткана з чистого вогню, роси й імлистого серпанку, з усього ніжного, лагідного й жіночного. А втім, я помиляюся. Вона була не безстрашна, вона боялась, але вона мала мужність. Плоть і муки плоті дісталися їй як спадщина, але ті муки тяжіли тільки на плоті, а плоть її — то була ще не вона. Єство її було скорше духом життя, його духовною суттю,— завжди спокійне, як її очі, завжди сповнене непохитної віри у тривкий лад повсякчас мінливого всесвіту.
Знову настали штормові дні. День і ніч ревів океан, загрожуючи нам білими бурунами, а вітер жбурляв шлюпку рукою велета. І весь час нас відносило далі й далі на північний схід. І ось одного разу, коли шторм лютував, як ніколи, я кинув стомлений погляд на море, в завітряний бік, нічого не шукаючи, а просто звертаючись до розгніваної стихії з німим благанням, щоб вона вгамувалась і дарувала нам життя. Але, глянувши, я очам своїм не повірив. Безсонні ночі й дні, повні турботи, либонь, затьмарили мені розум. Я оглянувся на Мод, щоб переконатись, що я ще на цьому світі. Її любі мокрі щоки, її кучері, які маяли на вітрі, її відважні карі очі переконали мене, що я не з’їхав з глузду. Я знову скинув поглядом у завітряний бік і знову побачив чорний, високий і голий кам’яний мис, що здіймався з хвиль: об його підніжжя розбивався бурхливий прибій, кидаючи вгору піняві бризки, а на південний схід тяглася чорна непривітна смуга берега, облямована білим шумовинням.