Що я мав діяти? Вона так наполягала: "Будь ласка, прошу вас",— що я кінець кінцем скорився й передав їй весло. Любо мені було лягти в постіль, послану її руками. Спокій і самовладання, що їх у неї було так багато, ніби передалися й мені через укривала. Западаючи в солодку дрімоту, я бачив її карі очі, її обличчя під зюйдвесткою, що вимальовувалося па тлі то сірих хмар, а то сірого моря. І раптом я прокинувся й усвідомив, що довго спав.
Я глянув на годинник. Була перша година. Я проспав цілих сім годин. А вона сім годин стернувала! Забираючи від неї стерно, я мусив спершу розігнути її закляклі пальці. Вона вичерпала всю свою невелику силу й тепер не годна була навіть з місця зрушити. Мені довелося кинути шкот, щоб помогти їй добратись до постелі та відігріти їй руки.
— Я так стомилася,— сказала вона і, зітхнувши, знемо-жено опустила голову. Але зараз же випросталася.— Тільки не сваріться, і не думайте сваритись! — гукнула вона з жартівливим викликом.
— Хіба в мене таке сердите обличчя? — відказав я.— Їй-бо, я нітрохи не серджуся.
— Та ні...— протягла вона,— не сердите, а тільки докірливе.
— Тоді це чесне обличчя, бо воно виказує те, що я почуваю. Ви повелися нечесно перед собою й переді мною. Як я після цього зможу звірятись на вас?
Вона винувато подивилась на мене й сказала, як дитина по шкоді:
— Я більше не буду... Я обіцяю...
— Слухатись мене, як матрос слухається свого капітана?
— Так,— відповіла вона.— Я вчинила по-дурному, я знаю.
— Коли так, то пообіцяйте мені ще одне,— зважився я сказати.
— Дуже радо.
— Пообіцяйте, що не казатимете мені так часто: "Будь ласка, прошу вас", бо тоді моя капітанська влада зійде нанівець.
Мод вдоволено засміялася. Вона вже й сама помітила силу того "будь ласка".
— Це хороші слова...— почав я.
— Але мені не слід надуживати їх,— докінчила вона. Тоді втомлено осміхнулася і знову схилила голову.
Я кинув весло, щоб загорнути їй ноги в укривала й прикрити обличчя. Не сильна ж була вона!.. Я з острахом подивився на південний захід і подумав про шістсот миль важкої подорожі, що відділяла нас від берега. Та коли б лишень важкої... Бо щохвилини в цій частині океану можна було сподіватися шторму, а для нас це певна смерть. А проте я не боявся. Я не був спокійний за майбутнє, мене мучили сумніви, однак я не боявся. "Усе буде гаразд, усе буде гаразд",— твердив я собі знову й знову.
Опівдні вітер подужчав, розходилася велика хвиля; і шлюпці, й мені довелося скрутненько. Але запас харчів і дев’ять барилець води були для шлюпки достатнім баластом і давали їй змогу встояти проти хвиль та вітру, і я йшов під вітрилом, аж поки це стало занадто небезпечно. Тоді я вийняв шпринт, туго притяг і прив’язав верхній кут вітрила, зробивши його трикутним, і ми попливли далі.
Надвечір я помітив на обрії з навітряного боку дим з пароплава. То був або ж російський сторожовик, або, ще певніше, "Македонія", що й досі, либонь, шукала шхуну.
За цілий день сонце ні разу не виглянуло з-за хмар, і було прикро холодно. Як стало сутеніти, хмари погустішали, вітер подужчав, і ми вечеряли, не знімаючи рукавиць, а я водночас їв і стернував.
Тим часом смеркло зовсім, вітер і хвилі розбуялись так, що я мусив спустити вітрило й почав робити плавучу кітву. Я чув про неї від мисливців, і змайструвати її була не мудра штука. Знявши щоглу, я загорнув її разом із шпринтом, гіком та двома парами запасних весел у вітрило, міцно перев’язав усе це линвою і кинув за борт. Кінець линви я прив’язав на прові, і плавуча кітва була готова. Мало вистаючи з води й майже не зазнаючи сили вітру, вона гальмувала шлюпку і тримала її передом проти вітру, а так найбезпечніше пливти, коли хочеш, аби розбурхані хвилі тебе не залили.
— А що тепер? — бадьоро спитала Мод, коли все було зроблено і я вже натягав рукавиці.
— А тепер ми вже не пливемо до Японії,— відповів я.—-Нас відносить на південний схід — принаймні на дві милі за годину.
— За ніч це буде тільки двадцять чотири милі,— зауважила вона,— і то якщо вітер не стихне.
— Так. А всього сто сорок миль, якщо вітер протриває три доби.
— Але він не триватиме так довго,— сказала Мод упевнено.— Він повернеться і буде віяти, як нам треба.
— Море — це великий зрадник.
— А вітер? — відказала вона.—Я чула, як ви вихваляли "браві пасати".
— Шкода, що я не додумався захопити Ларсенів секстан і хронометр,—сказав я похмуро.—Коли вітрила несуть в одному напрямку, дрейф зносить у другому, та ще й течії в третьому, все, це дає рівнодійну, якої ми нізащо не зуміємо вирахувати. Скоро ми не зможемо визначити, де ми опинились, не помилившись на яких-небудь п’ятсот миль.
Потім я перепросив Мод і пообіцяв їй, що більше не зневірятимусь. Приставши на її умовляння, я о десятій передав їй вахту до півночі, але перш ніж лягти спати, закутав її в укривала й накинув ще цератяного плаща. Я спав уривками, час від часу прокидаючись. Шлюпку кидало з гребеня на гребінь. Я чув, як плещуть хвилі, і раз у раз нас обсипало солоними бризками через борт. І все ж, міркував я, це ще не погана ніч. Не таке мені доводилося бачити на "Привиді", і не таке ще ми побачимо на цій шкаралупі. Обшивка шлюпки була три чверті дюйма завтовшки. Від морської безодні нас відділяло менше одного дюйма дерева.
Однак я запевняю ще раз і ще раз, що я не боявся. Я вже не відчував того страху смерті, що колись нагонили на мене Вовк Ларсен і навіть Томас Магрідж. Я зовсім перемінився відтоді, як Мод Брустер увійшла в моє життя. Врешті куди краще самому кохати, думав я, аніж бути коханому! Тоді для тебе інша людина стає така дорога, що тебе й смерть за неї не лякає. За коханням до іншої людини я забув про власне життя; а проте — от де парадокс! — я ніколи ще не хотів так сильно жити, як тепер, коли найменше дорожив своїм життям. Просто мене досі ніщо так не спонукало жити, як тепер, вирішив я. Засинаючи, я силкувався пройняти уявою темряву, побачити Мод, що сидить, зігнувшись, на кормі й пильнує бурхливі хвилі, готова щомиті гукнути мене на поміч.
РОЗДІЛ XXVIII
Нема потреби розводитися про всі знегоди, що нам довелося зазнати в маленькій шлюпці, багато днів носячись навмання по широкому океані. Дужий північно-західний вітер віяв цілу добу, потім він стих, а вночі знявся південно-західний, цебто просто нам у вічі. Але я витяг плавучу кітву, поставив вітрило і спрямував шлюпку круто до вітру курсом на зюйд-зюйд-ост. Можна було взяти курс також на вест-норд-вест, тільки що теплий подих півдня вабив мене до тепліших морів.