— Не знаю я ніяких навігаційних приладів. Я знаю тільки тіла;— сказав Ніс.
— Що ви маєте на увазі?
■— Тіла, які роблять день і ніч.
Ніс говорив про небесні тіла.
— І по них ви будете орієнтуватися? Добираючись до Єгипту? Чи ще кудись?
— До Єгипту чи до. Кіпру. Тепер краще до Єгипту" буде попутний вітер.
— Ви служили у флоті? — спитав його Берк.
Енгес Берк хотів якнайбільше дізнатися про цього
завзятого грека, з яким весь час треба бути пильним. Який умів мовчати, таїв злобу і видавався старшим, ніж був насправді.
Ніс похитав головою.
— У мене був каїк,— відповів він, вважаючи, що цього досить.
— Ви вже плавали до Єгипту?
•— Із самого малечку.
— З якої частини Кріту ви родом? — спитав Берк.
— Я не крітянин. Я з родини патраських човнярів. Ми возили з Патрасу бочки з вином до Афін, а часом навіть у Салоніки. А взимку ходили на Кіпр або в Александрію.
Лежачи на сонці, їм легко було розмовляти.
— Часто можна зустріти грека, який говорить по-англійськи,— сказав Берк.
— Мій батько не вмів ні читати, ні писати і брав участь у повстанні проти Метаксаса. Він хотів, щоб я навчився читати й писати. Приїжджаючи на Кіпр, він залишав мене в одній грецькій церковній школі. Там я й вивчив англійську, бо Кіпр належить англійцям. Вивчав і релігію. Потім батько забирав мене на якийсь час на каїк і вибивав у мене з голови всю релігію, якої я навчився в школі. Навіть у цьому він був бунтар.
І Ніс почав розповідати, як уміють це робити тільки греки. Він говорив докладно і послідовно, просто, але в епічній формі, як Лев Толстой. Греки завжди так говорять, коли розповідають про себе, і в цьому — вияв приязні та поваги до слухача. І цей грек із злобою в душі і диким завзяттям в очах почав саме так.
— Коли Метаксас захопив владу, батько вирішив, що настав час діяти. Я теж так думав. Ми тоді возили гравій до Єгипту. А там брали бавовну і йшли далі через Суецький канал, Червоним морем, часом аж до Кувейту. Найкращі арабські каїки будують у Кувейті. Але ми там діставали зброю, яку німці давали арабам. А попадала вона до нас, і ми боролися з нею проти метаксистів.
— Як ви провозили зброю через Суец? — запитав Берн; він піднявся, глянув на дорогу, знову ліг і слухав далі.
— Ми везли її в бочках із бензином. Просто через канал. І віддавали жителям Пінда, котрі готували повстання проти метаксистів.
— Дивно, як вам щастило проскакувати,— ліниво сказав Стоун.
— Метаксисти дізналися про це і якось уночі застукали нас поблизу Мірабелли. Нас догнали бензи-нас 1 із панцерника. Вони знайшли бензин і вилили його в море. Знайшли і зброю, але мого батька розлютило не це, а те, що фашисти вилили бензин. Він лаяв їх так, як тільки лають фашистів, і на чому світ стоїть кляв Метаксаса. А потім двох скинув у воду. Тоді вони осліпили нас прожекторами, обстріляли з кулеметів і забрали в полон. Батька, п'ятьох матросів і мене. Більше я нікого з них не бачив.
— А що вони зробили з вами?
— Мене одвезли до Ларісси й ув'язнили в фортеці. Три роки просидів там.
■— Втекли?
■— Коли почалася війна з італійцями, мене мобілізували в армію. Думали, що я покорюся Метаксасо-ві, а це неможливо. Про батька я більше нічого не чув. Мабуть, його розстріляли.
Він замовк. А Стоун спитав:
■— Чому ви так думаєте?
і— Вони розстрілювали всіх, кого звинувачували у підготовці до повстання.
•— Чому ж тоді вас не розстріляли?
—— Не знаю. Може, вважали, що я надто молодий і що в усьому винен батько. Я радий, що з метакси-стами покінчено,— сказав він згодом зовсім просто.
— От приїдете в Каїр, а вони там на вас чекатимуть,— сказав Берк.
— Не думаю. Більшість із них зосталася служити італійцям і німцям.
'— Усе може бути,— сказав Стоун, підводячись.
■— Мені це байдуже,— сказав грек. Він пильно дивився на Берка.— Я думаю про інше. Тепер нема сенсу воювати проти метаксистів, якщо перед нами залізноголові. Залізноголові — основний ворог.
Він підвівся і глянув на шосе, де за поворотом на Кастеллі зникали останні грузовики. Внизу, освітлена сонцем, лежала широка долина, зелені розлогі платани стелили довгі тіні на землю, білу від тріасових вапняків, що давали силу виноградним лозам.
■— Пора йти,— сказав грек.
— У долину?
— Так.
— Що ж, ходімо,— сказав Берк. Він підвівся, незграбно стаючи на ноги.— Вій, вітре, вій,— мовив і слідом за іншими пішов униз.
Розділ шостий
Вони стрілися з німцями, коли переходили Омфа" лійську долину. За ніч вони пройшли її майже всю І нікого не зустріли, хоча весь час чули рух німців нц дорозі. Уранці знову подалися вгору, на південь. Ішли мокрим від роси оливковим гаєм. Його перетинав яр, дорога вела по м'якому дну. До неї вони і спускалися схилом, коли почався ранок. Світало, з дрібного листя спадала роса. Два хлопці, що пасли череду кіз, дружньо привіталися з ними. І враз перед ними наче вродилися німці. П'ятеро йшли польовою дорогою, і їхні залізні каски блищали від ранкової роси.
— Тікаймо,— пошепки мовив Стоун.
— Стійте.— У такі хвилини Ніс робився страшний.
— Вони бачать нас,— сказав Стоун.
— Стійте.
Бернові не треба було повторювати двічі. І вони застигли на місці. Патруль підходив, дивлячись на трьох крітян, що стояли край оливкового гаю і зацікавлено розглядали їх. Троє крітян тримались напружено, вигляд у них був дурнуватий. Вони роздивлялися каски залізноголових; до однієї прилип шматочок червоної кастеллійської землі. Вони ждали, поки німці пройдуть повз них. Німці плентали нерівною стомленою ходою тупих і байдужих людей. їхні чоботи були вимазані мокрою червоною землею.
Німці пройшли мимо. їхні очі неуважно ковзнули по тих трьох на схилі.
І тоді троє знову рушили через Кастеллі. Йшли через оливкові гаї, що смоктали поживні соки з тріасової рівнини. Скрадалися по вузьких стежках і вдень часто проходили повз білі сільські будиночки. Але обходили їх здалеку, так само, як і стрічних крітян, що, ведучи віслюків, ішли до оливкових гаїв. Берк раз у раз відчував, як йому боляче стріляє в ногу.
Дві доби, вдень і вночі, вони йшли за впертим греком, який ризикував там, де, здавалось, і ризикувати не було сенсу. Ховалися в сутіні біля підніжжя гір і більше не зустрічали німців, хоча здалеку часто бачили їх.