Ішли на південь.
Потім видобулись на крутий перевал. Повівав тихий вітер, доносячи пахощі мандаринових гаїв унизу.
А далі — море. Запах моря, насичений випарами віковічних шарів. І в ньому чути було залізо, в тому запаху, що летів далеко в гори.
Розділ сьомий
Тепер Ніс вів їх у визначеному напрямку. В обхід, минаючи села, що подекуди тяглися уздовж вузенької
смужки берега. Увечері, коли стало вже темно, вони повернули на захід і йшли знову через неходжені гори, що спускалися просто до моря.
Під однією такою горою, при місяці, що світив високо в небі, вони побачили маленьке село. Воно тулилося в глибині довгої вузької затоки, схожої на знімок норвезького фіорду. Біля села починалася й ішла далеко в гори ущелина. її добре було видно згори, де вони стояли.
— Прийшли,— сказав Ніс. Сказав майже байдужим тоном.
— Я голодний як чорт,— сказав Берк.
— Тут нам дадуть попоїсти,— сказав Ніс.
— А ви певні, що ваш знайомий зараз тут? — спитав Стоун аж надто спокійно. В неквапних очах цього чоловіка проглядало щось афінське. Як і в його рудій бороді, що стовбурчилася теж якось дуже спокійно.
— Якщо живий, то тут,— відказав Ніс.
— А якщо ні?
— Спершу подивимось.
— Хто він? Власник каїка? — Берк навмисно вжив це слово.
— Ні. Рибалка, але незвичайний. У нього тільки одна рука.
Піщаним схилом вони спустилися вниз до села. Там було з п'ятнадцять хаток. Вони стояли в один ряд понад дорогою, біло-голубою від вулканічних розсипів породи. Другий бік дороги — нерівний, кривулястий — обривався просто в море. Вузька затока попереду ширшала, переходячи в Мессарську бухту. Обидва гористі береги сходилися далі, в глибині острова, і між ними видно було пересохлу річку.
— Я тільки не пам'ятаю, котрий саме будинок його,— мовив Ніс, коли вони підійшли до села.
— Ви думаєте, тут є німці? — спитав Стоун.
— Неодмінно,— насмішкувато відповів Берк.
Ніс розчинив благенькі, косо начеплені двері. Не стукаючи. Просто штовхнув двері, й вони вступили до низької кімнати з голими стінами. В темряві нічого не було видно, але Ніс, не роздивляючись далі, повернувся й рушив до дверей.
— Здається, не тут,— сказав.
Неквапно вийшов. Став на вулиці й пильно подивився на інший будинок. Потім так само пильно — на зачинені віконниці. Хатки щільно тулились одна до одної, і тільки двері вирізняли їх.
— Ходімо он до тої,— сказав Ніс. Він не постукав, а відразу впевнено зайшов. Пригнувся, щоб краще розглянутись у темній кімнаті. Тут теж були голі стіни і чимсь смерділо — чи то дохлою рибою, чи фарбою.
— Тут,— сказав він, і його супутники теж зайшли. Ніс зачинив двері.
Потім гукнув:
— Спада! — І легенько постукав у якісь двері далі. І знов гукнув: — Спада! — Зачекав.— Спада! — крикнув уже сердито і додав голосно по-грецьки: — У тебе що — вуха позатикані губкою?
— А може, його й справді немає живого,— сказав Берк.
— А це його будинок?
Раптом вони почули, як хтось швидко заговорив у сусідній кімнаті.
— Отепер начуваймось,— сказав Стоун.
— Е па,— сказав хтось. І додав знову по-грецьки : — Хто там?
— Це я, Ніс. Виходь, Спада.
— Хто-хто?
— Ніс, син Галланоса. Виходь, Спада.
У темряві рипнули двері, загорівся сірник, і вогник поплив до ліхтаря, що висів на стіні, той раптом спалахнув, освітивши кімнату. Стоун і Берк мимохіть глянули на руки чоловіка — чи це він? У нього була тільки одна рука, але їм усе ще не вірилося. Господар стояв перед ними у довгих вовняних підштаниках, що повіддимались на колінах, і грубій полотняній сорочці. Ліхтар освітлював одну руку і куксу другої.
— Я Ніс,— нетерпляче повторив грек.— Галлано-сів син.
— Молодий орел.— Спада нарешті збагнув.— Оце так несподіванка.— І вдоволено засміявся.
Він поцілував Ніса. У цього чоловіка були каштанові чуприна та борода, вишнево-смагляве обличчя й веселі, з металічним блиском, очі.
— Слава богу,— сказав Берк, побачивши поцілунки.
Стоун сів на дерев'яну лаву і віддихався.
Полилася швидка грецька розмова. Спочатку говорив один, потім другий. Говорили про Нісового батька. Він, Спада, знав, що того забрали на панцерник, а це вже не жарти. А потім? Нічого, сказав йому Ніс. Він нічого не знав. Далі говорили про тюрму, про мобілізацію, про те, що він іще жде, але надія слабка, бо, видно, батька розстріляли.
— А тепер?
— Тікаю від залізноголових. А ці двоє — австра-лос.— Ніс показав на своїх супутників, і ті підвелися. Спада подав їм руку, і вони незграбно потисли її, бо рука була ліва.
— Сідайте,— гречно сказав він.
Ніс переклав, Берк і Стоун сіли, мовчки ждали.
— Нам потрібен човен,— чемно сказав йому Ніс.
— Куди їхати?
— Вітер дме на Єгипет.
— Ти не повернешся? — Спада відкинув назад своє бронзове волосся.
— Ні, поки все тут не стане знов наше.
■— У мене тільки один човен, а я вже одружений.
1— Одружений?
— Так.
Він обернувся й покликав і
— Смаро!
Вона не одізвалась, а зразу вийшла. Це було зовсім зелене дівча. Усі троє дивилися на цю сімнадцятирічну крітянку, дружину старого Спада. Міцний дід цей Спада. Ніс швидко пояснив по-англійськи, що це — Смаро, дружина Спада.
Енгес Берк подивився на неї очима чоловіка, бо то була жінка, в якій світилося вдоволення й спокій. Спада — добрий чоловік для цієї зелененької, думав Берк. Стоун зауважив її смагляво-рожеве обличчя й шкіру, навіть при тьмяному світлі, схожу на тонку помаранчеву шкурку, І ще зосереджене обличчя. Не від думок зосереджене, а від важкого життя.
Ніс і вона церемонно повіталися. На ній була повстяна бурка. Спада велів жінці наготувати вечерю.
— Ти й досі глушиш рибу динамітом? — спитав Ніс.
— Як завжди. Але покину, бо ця жінка боїться, що я втрачу й другу руку, якщо мене спіймають.—" Він весело засміявся.
— А ще тут є човни?
— Сім на все село.
— Може, мені попросити у когось іншого?
Спада квапливо захитав каштановою головою.
— Човен годує нас. Без нього не проживеш. Ніхто не може обійтися без човна.
— Нам він дуже потрібен,— тихо сказав Ніс.
— Чого тобі їхати? — спитав Спада.— Ти ж можеш лишитися тут.
Ніс повільно похитав головою.
— У Єгипті і в інших місцях ще йде війна.
— Війна? Вона йде ще й тут.
— Так. Але це дрібна війна. У англійців армія.