Короткий відпочинок, і я знову за роботою. Оскільки ящик лежав на відстані близько десяти дюймів від шпангоутів корабля, то один кран його був майже поряд зі мною. Провівши по ньому рукою, я намацав головки цвяхів. Їх було небагато і, здавалось, що позабивані вони неміцно. До того ж я помітив, що на ящику немає залізних скріп. Я дуже зрадів, бо сподівався, що мені, мабуть, вдасться підважити одну з дощок і уникнути в такий спосіб довгої і виснажливої праці.
Тієї ж хвилини мені здалося, що доля, нарешті, посміхнулась мені, і я привітав себе з такою удачею. Та леле! Виявилось, що саме ця обставина спричинилась до найбільшого нещастя, і я знову опинився в безодні страшного горя.
Вистачить кількох слів, щоб пояснити, що трапилось.
Я підсунув лезо ножа під дошку, щоб дізнатись, чи міцно вона тримається. Я зовсім не мав наміру підважувати її в такий спосіб, я лише хотів побачити, чи можна буде її одірвати, а потім підшукати важіль.
На своє лихо, я надто сильно натиснув на сталеве лезо — короткий сухий звук приголомшив мене дужче за постріл… ніж зламався!
Розділ LIX
ЗЛАМАНЕ ЛЕЗО
Так, лезо зламалось і залишилося стирчати між дощок. Колодочку я тримав у руках. Обмацавши її, я переконався, що лезо відломилось по самісіньку пружину, так, що в колодочці не зосталось і десятої частини дюйма.
Неможливо описати, якого смутку завдала мені ця прикра подія. Адже це було найбільше нещастя: що я робитиму без ножа?
Без нього, можна сказати, я був "обеззброєний і безпорадний". Я не міг далі прокладати собі ходу. Іншими словами, я мусив відмовитися від планів просуватися вперед і віддатися на милость своїй лихій долі, яка знов, зазирнула мені в очі.
Щось жахливе діялось зі мною. Несподіване горе приголомшило мене. Всього хвилину тому я був сповнений віри, що успішно дістануся до верху. Непередбачене нещастя знищило все і знову кинуло мене в похмуру безодню відчаю.
Я довго вагався, не знаючи, що робити далі. Продовжувати роботу я не міг, бо не мав чим.
Я розгубився і кілька разів несвідомо провів великим пальцем по колодочці, поки не намацав короткого оцупочка зламаного леза, вірніше, не леза, а його шийку, бо самого леза більше не було. Виходило в мене це мимоволі, ніби я хотів упевнитись в тому, що ніж справді-таки зламався. Нещастя сталося так несподівано, що я не міг повірити в його реальність. Вкрай приголомшений, я на кілька хвилин цілком розгубився.
Коли перший відчай минув, до мене поступово повернулося самовладання. Впевнившись, нарешті, в реальності сумної події, я почав розмірковувати, чи не можна користуватись і зламаним ножем.
На думку спливли слова великого поета, які я чув ще в школі: "Вже краще битись зламаною зброєю, ніж голими руками". Тепер я застосував цей мудрий вислів до себе і вирішив уважніше дослідити лезо, яке все ще стирчало поміж дощок,
Я витяг лезо і провів по ньому пальцем. Воно було зовсім ціле. Та леле! Що робити з ним, коли воно без колодочки? Тримаючи його за тупий бік, я спробував різати і з задоволенням помітив, що це мені вдається, хоч і з великими труднощами. На щастя, лезо виявилось досить довгим. Коли обмотати зламаний кінець ганчіркою, ним ще можна буде різати, правда, страшенно повільно.
Не могло бути й мови про те, щоб знову вставити лезо в колодочку. Щоправда, спочатку я спробував це зробити, але швидко побачив, що тут є перешкода, якої мені не подолати: було неможливо витягти пружину.
Якби пощастило її витягти, тоді лезо ще можна було б припасувати до колодочки. Я легко встромив би його в щілину між щічками колодочки і туго обмотав би його мотузками, яких у мене хоч греблю гати. Але я не мав чим витягти заклепку і нічого не міг вдіяти з пружиною.
Отже, колодочка потрібна мені тепер не більше, ніж звичайний шматок дерева, навіть менше, бо саме тієї миті у мене сяйнула думка, що кусок простого дерева більше знадобився б. З нього можна було б виготовити колодочку для леза і потроху різати.
Ця думка підбадьорила мене і змусила наполегливіше шукати способу, як приробити до відламаного леза нову колодочку. Необхідність підігріла мою винахідливість. Незабаром я збагнув, що треба робити, і одразу взявся до діла. А приблизно через годину я тримав уже в руках ножа з готовою колодочкою. Вона, звичайно, була грубою, але могла служити не гірше, ніж стара. До мене знову повернулась надія і впевненість у своїх силах.
Колодочку я змайстрував із куска товстої дошки, обстругавши його до відповідних розмірів і форми. Усе це я зробив лезом: для такої легкої роботи воно цілком годилося. Потім мені вдалося розколоти деревинку дюймів на два й вставити в щілину кінчик леза. Я збирався туго обмотати деревинку мотузкою, але одразу зрозумів, що нічого цим не досягну. Під час роботи мотузок розтягнеться, лезо почне хитатись, переріже його й випаде, Воно може навіть закотитися за ящики. Такий випадок був би фатальним для всіх моїх планів. Ні, рискувати не слід.
Що б його таке знайти й закріпити лезо надійніше? Якби я мав ярдів зо два дроту, оце було б те, що треба. Але де ж його взяти? Що?.. Де взяти? А фортепіано! А струни! Хіба це не дріт?
Знову фортепіано привернуло мою увагу, і якби я зміг тієї ж миті залізти в нього, я неодмінно позбавив би його однієї з струн. Та як до них добратися? Зразу про цю обставину я не подумав. Звичайно, з таким ножем, який я зараз тримав у руці, пробитись крізь стінку фортепіано неможливо. Я мусив відмовитися від цієї ідеї.
Але тієї ж хвилини я згадав про іншу річ — про залізні скріпи від ящиків. Їх у мене було скільки завгодно. Цілком годиться! Вони служитимуть не гірше за дріт. Ці гнучкі тонкі смужки заліза, намотані навколо деревинки й частини леза, чудово триматимуть його на місці і не дадуть йому хитатись. Поверх усього я намотаю ще й мотузку, щоб стягнути металеве кріплення й не дати йому ослабнути. Отже, в мене буде зовсім непогана колодочка.
Сказано — зроблено. Я одразу знайшов смужку тонкого заліза, туго намотав її навколо деревинки та частини леза і, закріпивши зверху мотузком, мав готового ножа. Звісно, лезо покоротшало, однак мало достатню довжину, щоб прорізати будь-яку дошку, що трапиться на моєму шляху. Настрій покращав.