Коли богиня строга до домівок наших
Спускається, здалека чути шуми
Крила, і льодова летюча тінь від нього
Мовчання моторошне всюди ширить.
I похиляють люди чола, і ридання
З жіночих серць вихоплюється глухо.
Так гасне в верховітті кожен рух і подих,
Коли гроза нависне над лісами.
Недвижні, ніби кам'яні, стоять дерева,
Лише струмка лункого чути скаргу.
Вона ввійшла, іде, торкнулась — і розкішні
Кущі, не оглядаючися, валить;
Вона колосся косить біле, виногрона
Зелені рве, ясирить наречених
I їх, дітей, що під крилом похмурим з сміхом
До сонця і до ігор тягнуть руки.
Сумні доми, де ти, бліда, німа богине,
Перед лицем батьків погасиш юність!
Покої, де бриніли шепіт, сміх і свята,
Не будуть наче гнізда птиці в травні;
Уже не буде там ростучих, радих років,
Любові ревної, танків весільних;
Там — тінь, і зацілілі старіють — в чеканні
На грім твого, богине, повороту.
------------------
* Смерть (латин.).