Нап’яття швидко росло, вздовж і впоперек гасали без ладу чутки. Петлюра не сходить з уст; все-таки, кажуть, посунув і валить. Денікін також з півдня пре.
Земля. Це була українська, сіра, бура, пражена сонцем земля. Горіли широкі шляхи, крились згаром попелу степи, бронзові лиця оліїлись густим потом, гарматні гирла надривно гикали. Схід!
На початку травня хутір знов розтривожено. Приходили раз і другий, питали все Івана і все "не застали". "Діло плохо", як казав Дмитро, якого теж тягнули і теж питали про батька, діда та прадіда і навіть дві доби тримали. А востаннє приїхали верхи, а один, надто щирий і кирпатий, з рязанським акцентом, казав у ніс: "Нічаво! Атищім! Ми, брат, зоркіє! Сам явітся! І Таньку вашу паймаєм!" І все-таки поїхали.
Після цього на хуторі звинність. В саду копають ями; зерно, картини, білизна — все криється дерном, ховається під землю, у глибінь. Машини з клунь — на двір, коні — в Гісин, корови — на забару. Охляп на рудому коні угналась на подвір’я Наталка, не злазить з коня і на ціле горло кричить:
— Гей! Мають спалити хутір. Той наш придуркуватий комбіднота сказав батькові, що хочуть спалити хутір. Робіть щось!
— Чого ти, Наталко, кричиш? — казав поволі Григор.
— Господи! Як чого кричиш? А де той ваш Іванисько?
— А навіщо він тобі? — через вікно питає Мар’яна.
— Діло маю! А ви не бійтесь! Перемелеться і буде борошно!
— Іван у Гісині.
Наталка жене рудого, стрибає через перелаз, мчить крізь сад під гору, чвалає полями, а вітер жбурляє хвилею збіжжя. Жене просто на ліс.
Табір Іванів у тому самому місці, де на Різдво клали багаття. Ширінь і вигляд кругом, на луг і очерети, туди, де прудка річка в’ється грузькими багнами і зникає в рукав Дніпра, що відділив від лугу великий Канівський острів.
Тепло, тінно, затишно й безпечно. Дорожиною йдуть решітківці на свої сіножаті, ззаду, за лісом, поля без дороги — лише пшениці й перепілки, та десь далеко дзвінко б’є зозуля. Трава ще зовсім свіжа, мох оксамитний угризся в ґрунт і манить пахом духовитим лягти та лежати горілиць, щоб чути було, як дзвенять сосни, як вистукують по їх клейких стовбурах жваві, барвисті дятли, або мінливо гудуть спокійні джмелі, прив’язані на одній струні невидимого інструмента.
В такому чаду барв, запахів, звуків Іван, що лежить раз черевом, раз спиною, що має витягнуті і притиснуті до землі всі свої сильні члени, повільно наповняється дивними соками — від самої землі, що дає ту п’янку живицю сосні і каже череватому джмелеві бриніти над кожним віночком лілового дзвінка чи пухкої, жовтої бабки. Іван напинається, йому тріщать кості і тягнуться повні крові жили. Здається, Іван — це звір, в жилах якого тече пекуча, дика, пересадно червона кров. Які тільки марева не тиснуться в мозок, коли п’янить той мох, а під боком на досяг руки, під кущиком зеленого глоду, лежить набита рушниця і дві поржавілі гранати.
Іван приплюснув до моху руки, хрестом склавши, підсунув під потилицю, п’яні, але чисті очі втупив насторч у щілину між соснами: там у чистій ясності, в дикому захопленні бринить над лугом блакитний чорногуз. Як він хвойно крає і крає навскіс повітря! І, мабуть, дзвенить, коли тонкими крилами ламле гострий спротив простору.
А трохи далі від Івана, в залізних путах, пасуться коні, Дмитро на узліссі вартує, як сказано, щоб завчасно звук подати.
І раптом ззаду, згори, Іван чує: — Го-го! Пугу-пугу!
Іван зірвався, послухав рештки звуку, сприйняв його, як свій, напружився і свиснув… Як колись свистали всі, що по лісах бували.
З кущів проскурини показалась Наталка — червона, трохи засапана, з веселим, мов спіла вишня, оком. Постояла хвилину і засміялась. — Знайшла! — сказала і розтягнулася на мосі. її голі, міцні литки і загорілі босі ноги загрузли в мох. — Знаєш, Іване. Сьогодні матимеш гості, — казала, лежачи навзнак, але відразу перекотилася на правий бік.
— Де?
— Та тут! У тебе!
— А хто казав. — питає Іван і бачить пишні, дужі перса, ніби в коня, що дихають хвилююче.
— Та я кажу.
— Які?
— Не наше діло. Гості, братику, і досить. Ну, й ти, кажу тобі, цікав, як наша Манька. А бородище! Господи! І як тебе та й цілувать. — тут Наталка хихикнула.
— Знаєш, немає врем’я. Таж робим революцію, не знаєш? — казав Іван і також сміявся.
— На любов повинно завжди врем’я бути, — ніби вона не розуміє, та соковита дівка. І при цьому підсунулась до Івана, обняла твердим відліктям і притиснула свіжу свою щоку до його рудуватої щетини. — Ну ж і колючий — як суха стерня. Ну, чому ж не цілуєш?
— Не вводь, Наталко, в гріх, — ніби спокійно каже Іван.
— Якого там! Бери! З Богом порахунки колись зведемо, — сказала дівка.
Іванові заграли очі, міцно обняв дівчину за сильну повну талію і повалив на мох…
А по часі Наталка казала: — Бачиш, яке гаряче наше плем’я. А я давно збиралась до тебе, в ці місця. Колись згадаєш, братику, Наталку. Прекрасна, скажеш, дівка. А в тебе, скажу тобі, також рука… Такого б мені чоловіка.
— А що ж Семен.
— Слабкий, — сказала байдуже і сумно.
— Ну, ну, Наталко, — сказав Іван. — Ти краще смійся. В тебе коштовні зуби.
Нічого не сказала, взяла гвинтівку і через глід прицілилась на луг.
— Лиши. Таж набита.
— А що як бацну.
Іван простиг руку і відняв рушницю. — Наробиш шуму. — Ну, так піду. — Встала і обтрясала широкі фалди спідниці. — Прощай, — сказала, майнула фалдами і зникла за кущами.
Ой, цвіти, розцвітай, сад зелений!
Вийди, мила, вийди, любко, у гай! Гей! — чути було з-за кущів сильний, чистий альт. Іван слухав пісню, жадібним ухом ловив той голос, і було йому винятково догідно. Над самою кручею стоїть сосна, міцно збита громами і щиро облита довгими пасмугами загуслої живиці. Вона пахне, мов кадило.
Іван знову повернувся навзнак, підложив так само руки під потилицю і міцно випростався. Чувся звірем, первинною силою, був соковито вдоволений і ще менше почав думати, що там, за тими житами, твориться. Дякував зеленому своєму Гісинові, що він шумить, що ростуть ті сосни і сосонки, що барвіє широкий луг та літають борзькі чорногузи. А над усе дякував тій міцній людині, що прийшла, закрила пристрастю дійсність і пішла з піснею. Відчув, що Наталка потягнула його за собою, як звичайного собаку.