А на хуторі була переведена ревізія. Наїхало їх повний двір. Шукали навіть у пасіці. Забрали деякі речі, деякі книги, старі Андрієві зшитки з шкільними завданнями, багато старих, ще з-перед війни листів, а між ними — листи покійної Марусі, старі фотографії, багато картин і дві рушниці.
Мар’яна оглядала свої шафи. Бракує полотна, одної шуби і одної пари чобіт. Не знайшли також браслета і золотого Іванового годинника, що вже, правда, не йшов і лежав у прискриньку одної з шаф. З того приводу Мар’яна має непривабливий вигляд, а Іван нічого. Він ночами передумує ці справи і сам з собою їх перетравляє, бо говорити нема з ким. Андрія нема, а до батька дорога далека. Він, той дід, живе життям працьовитої мурахи, і коли йому щось виривають із рук, він понуро замикається в собі, відходить глибоко, в таємне місце, і там десь гомонить свої молитви, підносить шорстку скаргу до Бога, якого він бачить живими очима і дивується, що той мовчить.
Іван роздумує — що ж далі. З усього проречисто видно, що з ним твориться одна з тих комедій, яким назва мільйон. Івана пустили, але це тільки для ока, бо дуже, бачте, ті люди мудрі. Їм, бачте, треба не тільки вбити когось своєю рукою, — їм треба, щоб те тіло, та голова сама себе наперед убила, щоб та душа, ще поки вона в тілі і може відчувати, сама себе відцуралася, сама себе зганьбила і сама себе заперечила. Так. Дуже є мудрі ті люди, що борються за правду. Саме тому й пустили вони Івана. — Вій ще сам прийде. Прийде!
На всякий випадок Іван рішає не ночувати більше в хаті на своєму звичному ложі, а робить собі діру в задній клуні, в ожереді старих кулів. Добре, що не знайшли всіх рушниць і що має ще пару тих гранат. Невеликий це захист, але в крайньому разі завжди можна, замість убити себе, післати в очі тим людям шматок такого заліза.
І коли, натрудившись за довгий день весни, Іван, мов ведмідь, влазить у своє лігво, коли йому за комір сиплються остюки і чути млосний запах мишей, йому знов і знов тиснуться до мозку згірдливі думки про цей світ, а найбільше про цих людей. З лугу доноситься жаб’ячий спів, що нагадує йому ранню молодість, навіть дитинство, і йому не хочеться вірити, що це той саме гамір, який він чув у ті часи. Адже це було тоді таке приємне, якась була тоді злагіднююча гармонія і прохолоджуюча свіжість, а тепер він у цьому почуває себе ніяк не краще, ніж хрущ у стиску долоні.
Інколи трапляються холодні ночі, днями дме вітер зі сходу, поля висихають, а пісок на кучугурах біліє, мов сніг. На полях мляво і байдуже волочаться борони. Стало сутужно з кіньми, бо надто розвелось тієї кінноти, а плуги, а борони самі не хочуть тягнутись.
Однієї такої темної і свіжої ночі, перед Юрієм, у двір бадьорим кроком в’їхало кілька вершників. Мар’яна збудила Івана. — Чуєш. Приїхав Микола Іванович… — Іван виряхався зі свого лігва, звівся на ноги, обтрусив порожнє колосся і повільно, хитаючись, мов матрос, вийшов у двір під повітку. — Го, го! Ти, бачу, генерал, — каже Іван. — Що там доброго?
Вийшли в сад і зайшли у вишник. — Все добре, Іване! Всі твої гості, голубчики милі, прийшли і покаялись. Тільки Голобенко щез. Кажуть, у Красну Армію подався. Майся на увазі.
— Чорт їх усіх бери, — каже, байдуже позіхаючи, Іван. — І так вони все знають. Принаймні мене вже питали про Таню, — і Іван розповів про свою зустріч з брюнетом.
Після цього довго і переконливо говорить Водяний. — Нічого! Нічого, брате! Не дайся лише вибитися з сідла. Українська армія готується повною парою. Чуємо, що приходять галичани. Дін також рушить. Ось тільки настане літо — побачиш! Горе з тими політиками… Той старий дурень Денікін. Затявся і ані руш. Йому, бач, це слово не пройде через горло. А без нас вони ніколи не зломлять Троцького. Без України, кажу тобі, не можна тепер уявити політики в цьому просторі. Це неясно хіба сліпим. Тупість тих монархістів феноменальна. Ленін бодай знайшов того дегенерата Коцюбинського. Все-таки якась умовність перспективи.
Водяний говорить довго, Іван слухає. Він, видно, багато знає про ці справи. Десь по другій ночі розпрощався, махнув з товаришами на сідло і від’їхав.
На хуторі — насторожений спокій і велика, тягла, без перерви праця. Сад цвів і відцвів, заспівали на всі лади солов’ї. Очерети розгорнули густу шелестючу зелень. По болоті настирливо і сердито дерчали деркачі та розгулювали на своїх рожевих патиках переборщено елегантні чорногузи.
А Дніпро прочистив масив свого тілища і лився, янтарно-прозорий, у сонячну далечінь. Все тут пахло: небо, земля, вода і рослинність.
IX
На хутір, ніби м’яка вата, ліг спокій. Шуміли Ольга, Андрій і дівчата: тепер з ними кінець, роботи не стало, Андрія забрала школа, Ользі сказали бути дома. "Навідувався" Микита, вривалась Наталка. У них там повні голови клопоту, місто під самим боком, і комісії. мов вітер, вимітають засіки. Хліб "пішов" на Москву.
Невідомо тільки, чи доходив. Ізумрудно-зелені і лунко глибокі гаї запихалися сторожко дядьками, випинались назверх обрізами, виростали зненацька, як стій, герої. Засідали здовж насипу, яким котились "ешалони", і пускалось все "под откос". Паротяг, звичайно, мов п’яний дядько, котився додолу і там поволі згасав. — Піймався голуб! — Кропи! — чути солодкий шепіт, і серія з "максима" поливала вагони. А там уже, як доведеться — котили назад і самотужки…
А вечорами "братський пролетаріат Украйни" обертався з героїв у дядьків-гречкосіїв; все сиділо кругом на лавах, міцно курило і хтось там, отак між іншим, казав: — А чули? У Линівцях знову спустили…
— Інтересно — чиї?
— Та, мабуть, недалеко ходить. Тільки не дуже з того вийшли. Прийшов каратєльний, і половина села пішла до Бога.
— І так задаремно? — дивується котрийсь спокійно.
— Ну, щоб так задаремно… На Козубівці каратєльний перейняли, так половина втекла, а решту все-таки зняли… А командира на аркані до самої Марусі приставили, — казав безперечний знавець.
— Мусіло бути смішно.
— І було, братця! Співав, кажуть, "ципльонок жарений, ципльонок тоже хоче жить". Я, каже, "ваш"!
— Ха-ха-ха! І, кажеш, повірила?
— Повірила. Підеш, каже, до Бога, і там тебе за той український хліб приймуть.