Люди перегукувалися, збирались групками: окремо — сусіди по готелю, окремо — різні прошарки, касти. Найга-мірнішою була група акторів і музикантів, на чолі з директором, Петрюсом Мартелем, який задля такої нагоди одірвався від азартної гри в більярд.
Вусатий актор, насунувши на лоб панаму і накинувши на плечі чорний альпаговий піджак, з-під якого випинало здоровенне черево, обтягнуте білою сорочкою — носити жилет у селі він не вважав за потрібне, — важно пояснював і коментував кожен рух обох Оріолів. Навколо стояли і слухали його підлеглі: комік Лапальм, перший коханець Птінівель та музиканти — маестро Сен-Ландрі, піаніст Жавель, величезний флейтист Нуаро, контрабасист Нікор-ді. А попереду сиділи три жінки, прикрившись трьома — білого, червоного та синього кольору, — парасольками, що яскріли під палючим сонцем, мов чудернацький французький прапор. Той гурток складали молода актриса, панна Одлен, її мати — мати напрокат, як казав Гонтран, — та касирка кафе, яка завжди супроводила їх обох. Добрати парасольки за кольорами національного прапора додумався Петрюс Мартель: побачивши на початку сезону у матері та дочки Одлен синю й білу парасольки, він подарував своїй касирці червону.
Ще одна група поблизу них привертала загальну увагу — восьмеро кухарів та кухарчуків із готелів; господарі ресторанів, змагаючись між собою, старалися справити якнайбільше враження на відвідувачів і вбрали всіх їх — аж до посудників — у білий полотняний одяг. Вони стояли в плоских ковпаках, схожі під промінням сонця на якийсь дивовижний штаб білих уланів і водночас — на кухарську делегацію.
Маркіз запитав у доктора Онора:
— Звідки це стільки народу? Ніколи не подумав би, що в Анвалі так багато люду!
— О, сюди зійшлися звідусіль: з Шатель-Гійона, Тур-ноеля, Рош-Прадьєра, Сент-Іполіта. Адже про цю подію вже давно говорили, та й дядечко Оріоль — місцева знаменитість, людина впливова, багатій і до того ж справжній овернець; він так і лишився селянином, і сам працює в полі, ощадливий, складає гріш до гроша, розумний, думає про своїх дітей, про їхнє майбутнє.
Підійшов Гонтран, збуджений, очі його блищали. Мовив стиха:
— Поль, Поль, ходи сюди, я покажу тобі двох гарненьких дівчаток. Просто чудові, ти побачиш!
Брсгіньї підвів голову й відповів:
— Мені, голубе, й тут дуже добре, так що я — ні з місця.
— Дарма. Вони справді чарівні.
Потім додав голосніше:
— Ось доктор мені скаже, хто вони такі. Дві дівчини років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти, наче місцеві, кумедно одягнуті — в чорних шовкових сукнях з вузенькими рукавами, як у черниць, обидві чорняві…
Онора спинив його:
— Ясно. Це дочки дядька Оріоля, справді славні дівчатка; виховувались у клермонських черниць… Прекрасні будуть відданиці. Вони типові, дуже типові для нашої доброї овернської породи; я ж теж овернець, пане маркіз, і я покажу вам цих двох дівчаток.
Гонтран лукаво кинув йому:
— Ви домашній лікар Оріолів, докторе?
Той зрозумів лукавий натяк і відповів просто й весело:
— А то як же, хай йому чорт!
Молодик вів далі:
— Як же вам пощастило здобути довіру цього багатого пацієнта?
— Я приписав йому пити побільше доброго вина.
І лікар розповів деякі подробиці життя Оріолів. Він був їхнім далеким родичем і знає їх давно. Старий, батько, великий дивак, дуже пишався своїм вином; у нього є один виноградник, вино з якого призначається для сім’ї — тільки для сім’ї та гостей. Часом вони доволі легко спорожняють бочки вина з цього заповітного виноградника, а бувають роки, коли для того доводиться докласти великих зусиль.
Тоді десь у травні або червні, побачивши, що випити все вино їм буде трудно, батько починає підохочувати свого здорованя сина Колоса: "Ану ж бо, синку, треба кінчати". І вони з ранку до вечора поглинають літрами червоне вино. Сидячи за столом, старий разів двадцять підливає синові в склянку і поважно промовляє: "Треба ж кінчати". Вино розпалює йому кров і не дає спати. Тож він встає уночі, надіває штани, світить ліхтаря, будить "Колоша", і вони йдуть у погріб, захопивши з буфета окраєць хліба; там прямо з бочки раз у раз наповнюють свої склянки, п’ють і заїдають хлібом, умочивши його в вино. А коли нап’ються так, що вино вже хлюпоче в їхніх животах, батько стукає по гучному дереву бочки — визначає по звуку, чи набагато менше стало в ній вина.
Маркіз запитав:
— Це вони длубаються там, біля скелі?
— Так, так, вони.
Саме в цю мить обидва Оріолі швидко відійшли від начиненого порохом каменя, і вся юрба, що оточувала їх, кинулася врозтіч, як розгромлене військо. Всі бігли в напрямі до Ріома та Анваля і велика скеля, що розділяла виноградник навпіл, тепер самотньо височіла на кам’янистому пагорку, порослому травою, бо земля навколо неї була ще не оброблена.
Юрба на горі, тепер така ж густа, як і внизу, затремтіла від радісного нетерпіння, і гучний голос Петрюса Мартеля оповістив:
— Увага! Гніт уже горить.
Христіана затремтіла в напруженому чеканні. Але доктор прошепотів позаду неї:
— Ну, якщо вони заклали весь той шнур, що купували при мені, то його стане хвилин на десять.
Усі дивилися на камінь; раптом до нього підбіг чорний песик, якась шавка. Він оббіг кругом, понюхав і, певно, вловив якийсь підозрілий запах, бо почав щосили дзявкати, випроставши лапи, витягши хвоста, настовбурчивши шерсть на спині і нашорошивши вуха.
Сміх пробіг по натовпу, жорстокий сміх; сподівались, що собака не втече — не встигне. Потім почали гукати пса, чоловіки свистіли, жбурляли камінці, але вони не долітали, падали напівдорозі. Та песик стояв на тому ж місці і, дивлячись на скелю, шалено гавкав.
Христіану кинуло в дрож. її охопив гнітючий страх від думки, що собачку розірве вибухом; радість молодої жінки зів’яла, їй хотілося піти геть; пошепки, здригаючись від жаху, вона нервово лепетала:
— О Боже мій! О Боже мій! Його вб’є! Я не хочу бачити! Не хочу! Не хочу! Ходімо звідси…
її сусід, Поль Бретіньї, раптом підвівся і, не кажучи ні слова, щосили помчав на своїх довгих ногах униз, до скелі.
Почулися крики, сповнені жаху. В юрбі зчинився переполох, а песик, побачивши, що до нього біжить якийсь високий чоловік, сховався за скелю. Поль погнався за ним; собака перебіг на другий бік, і хвилину чи дві вони бігали навколо каменя, появляючись то з правого боку, то з лівого, ніби граючись у схованки.