Монт-Оріоль

Сторінка 46 з 68

Гі де Мопассан

— Чудово.

Потім, хвилинку помовчавши, Гонтран додав:

— Слухайте, це ж, може, останній день мого холостяцького життя. Поїду я в Руайя, там було кілька знайомих. Повернуся вночі й постукаю вам у двері — узнати, що і як.

Він велів осідлати коня й поїхав горою, з насолодою вдихаючи чисте легке повітря, часом пускаючись учвал і відчуваючи як бистрі лагідні подуви вітру приємно холодять йому щоки, роздувають вуса, лоскочуть.

Вечір у Руайя пройшов весело. Гонтран зустрів там приятелів у товаристві дівчат. Вечеряли довго, й повернувся він дуже пізно. В готелі Монт-Оріоля всі вже спали, коли Гонтран постукав у двері до Андермата.

Спочатку ніхто не відповів, а коли він постукав дужче, з-за дверей почувся хрипкий, заспаний голос:

— Хто там? — буркнув.

— Це я, Гонтран.

— Почекайте, відчиняю.

На порозі став Андермат у нічній сорочці, з опухлим обличчям і скуйовдженою бородою, з шовковою хусткою на голові. Потім він знову повернувся в ліжко, сів і, витягнув ши поверх ковдри руки, сказав:

— Ну що ж, дорогенький, справа кепська. Становище ось яке. Я промацав цього старого лиса — Оріоля, про вас не згадував, сказав, що один з моїх друзів, — повернув так, що він, можливо, подумав про Поля Бретіньї — міг би стати парою одній з його дочок, і запитав, який за ними посаг. Оріоль у відповідь і собі запитав, який достаток у хлопця; я назвав триста тисяч франків, та ще надії на майбутнє.

— Але ж у мене нічого немає,— пробурмотів Гонтран.

— Я вам позичу, голубе. Якщо ми з вами владнаємо цю справу, то ваші землі дадуть мені доволі, щоб повернути видатки.

Гонтран глузливо посміхнувся:

— Прекрасно. Я матиму дружину, а ви — гроші.

Але Андермат розгнівався:

— Якщо за весь мій клопіт ви з мене кепкуєте, то годі, облишмо це…

Гонтран перепросив:

— Не гнівайтесь, дорогий, і вибачте мені. Знаю, що ви людина дуже чесна й бездоганно сумлінна в справах. Я не попросив би у вас на чай, якби був вашим кучером, але звірив би вам свій статок, якби був мільйонером.

Вільям заспокоївся й озвався знову:

— До цього ми зараз повернемось. А тепер покінчимо з найголовнішим. На мої хитрощі старий не впіймався і відповів: "Це залежить від того, про яку йдеться. Якщо про старшу, Луїзу, так ось її посаг". І перелічив усі землі навколо лікарні, ті, що лежать між купелями та готелем і між готелем та казино, — одним словом, усе те, що нам конче потрібно і має для мене величезну цінність. Що ж до молодшої, то за нею він дає другий бік гори, який пізніше теж, безперечно, коштуватиме великих грошей, але зараз він для мене нічого не вартий. Я всіма способами домагався, щоб він інакше розподілив посаг. Але це просто впертий осел. Він не змінить свого рішення, це напевне. Що ви на це скажете? Поміркуйте.

Гонтран, дуже збентежений і розгублений, відповів:

— А ви що думаєте? Ви вважаєте, що він мав на увазі мене, отак розподіляючи посаг?

— Не сумніваюсь. Пройда подумав: "Якщо молодша йому подобається, то не поспішаймо розкривати гаман". Сподівається віддати за вас дочку і зберегти кращі землі…

До того ж, можливо, він захотів віддати перевагу старшій… Він її дужче любить… хто знає… вона більше схожа на нього… хитріша… спритніша… практичніша… Мені ця дівчина видається кращою… Я б на вашому місці повернув у другий бік…

Але Гонтран приголомшено бурмотів:

— Чорт… чорт… от чорт!.. А ті землі, що він дає за Шарлоттою… вам вони не підходять?

Андермат скрикнув:

— Мені?.. Ні!.. Тисячу разів ні!.. Мені потрібна земля, що лежить між водолікарнею, готелем і казино. Це ж дуже просто. Інші ділянки можна буде продати тільки згодом, уроздріб, приватним особам, а зараз я за них нічого не дам…

Гонтран усе повторював:

— Чорт… от чорт… прикра історія!.. То що ви мені порадите?

— Я нічого вам не раджу. Вважаю, що вам слід добре подумати, перш ніж вибрати котрусь із сестер…

— Так… так… це правда… я подумаю… А поки що піду спати… Ранок покаже…

І він підвівся, але Андермат затримав його:

— Вибачте, голубе, кілька слів про інше. Я вдаю, буцімто не розумію, проте, я чудово розумію натяки, якими ви мене раз у раз шпигаєте, і мені вже набридло це.

Ви дорікаєте мені, що я єврей, тобто, вмію заробляти гроші, що я скупий, що мої торговельні спекуляції мало не шахрайство. Але ж, дорогий мій, я все життя позичаю, тобто дарую вам гроші, які здобув не без зусиль. Хай так! Проте одне звинувачення я рішуче відкидаю! Я не скупий; доказом цього є те, що я роблю вашій сестрі подарунки по двадцять тисяч франків, що я подарував вашому батькові картину Теодора Руссо, яка йому сподобалася і яка коштувала десять тисяч франків, що приїхавши сюди, я подарував вам коня, яким ви щойно їздили в Руайя.

В чому ж моя скупість? Хіба тільки в тому, що я не даю себе обкрадати. Всі ми, євреї, такі, і маємо слушність, добродію. Хочу вам сказати це раз і назавжди. Про нас кажуть, що ми скупі, бо знаємо вартість речей. Для вас піаніно — це піаніно, стілець — це стілець, штани — це штани. І для нас теж, але для нас усе це ще й вартість, ринкова, точно встановлена вартість, яку практична людина повинна вміти визначати з одного погляду — не заради ощадливості, а щоб не потурати шахрайству.

Що б ви сказали, якби у крамниці з вас за поштову марку або за коробку сірників замість трьох су заправили чотири? Ви, добродію, покликали б поліцію, із-за одного су, так, так, — із-за одного су! Так це обурило б вас! І все тільки тому, що випадково ви знаєте ціну цих двох предметів. А от я знаю ціну всьому, що продається, і те обурення, яке відчуваєте ви, коли з вас хочуть узяти чотири су за марку на три су, я відчуваю, коли з мене намагаються здерти двадцять франків за парасольку, що коштує тільки п’ятнадцять франків. Розумієте? Я протестую проти узаконеного, постійного, огидного грабунку з боку купців, прислуги і візників. Протестую проти комерційної нечесності ваших співвітчизників, які нас зневажають. Я даю на чай відповідно до послуги, а не так, як ви, коли з доброго дива, розкидаєте гроші не знати чому, — то п’ять су, а то й сто, — залежно від настрою! Розумієте?.

Гонтран підвівся і сказав посміхаючись з тонкою іронією, що так личила йому: