Було ще зовсім видно; на курортах обідають рано.
Андермат взяв шурина під руку.
— Так от, любий Гонтране, — сказав, — якщо старий не опинатиметься і якщо аналіз дасть те, чого сподівається доктор Латон, то я, мабуть, заведу тут велике діло: курорт. Хочу закласти шикарний курорт!
Він спинився посеред вулиці і взяв свого спутника за вилоги піджака:
— О, ви не знаєте, яка це втіха — діло! Не купецьке чи комерційне, а справді велике наше діло! Так, так, мій любий, для того, хто добре розуміється в ділах, тут поєднується все, що приваблює людей: і політика, і війна, і дипломатія — все, все! Тут завжди треба шукати, знаходити, вигадувати, все розуміти, все передбачати, все комбінувати, на все зважуватись. У наш час великий бій можна дати, тільки воюючи з грішми. Для мене монети по сто су — то наче солдатики в червоних штанях; по двадцять франків — блискучі поручики; стофранкові білети — капітани; тисячофранкові — генерали. І я воюю, хай йому чорт! Воюю з ранку до вечора проти всіх і з усіма. Це й означає жити, жити широко, як ясили колись володарі. Ми — теперішні володарі,— авжеж, справжні і єдині володарі! Погляньте на село, на це вбоге село! Я зроблю з нього місто, білокам’яне місто, з великими готелями, де буде повно людей, з ліфтами, слугами, каретами і юрбою багатіїв, якій слугуватиме юрба бідних; і все це тільки тому, що одного вечора мені захотілось позмагатися з Руайя, що міститься праворуч, з Шатель-Гійоном, розташованим ліворуч, з Мон-Дором, Ля Бурбулем, Шатонефом, з Сен-Нектером, які лежать позад нас, і з Віші, що прямо перед нами! І я доб’юся свого, бо в моїх руках засіб, єдиний засіб, що забезпечує перемогу! Я з першого погляду побачив його так ясно, як великий полководець бачить слабку сторону ворога. В нашому ділі треба вміти керувати людьми, запалювати їх і стримувати. Сто чортів, як же весело жити, коли можеш творити такі діла! Тепер мені років на три буде забава з оцим містом. І подумайте, яке щастя, що мені трапився цей інженер, який розповів за обідом чудові речі, просто чудові, мій любий. Його міркування ясні, як день! Завдяки йому я зруйную старе акціонерне товариство, не треба й купувати його.
Вони рушили далі й поволі пішли вгору по дорозі, що повертала ліворуч, до Шатель-Гійона.
Гонтран, бувало, казав: "Йдучи поряд із своїм шурином, я виразно чую в голові його той самий дзвін, що й у залах Монте-Карло — дзвін золота, яке пересовують, кидають, розсипають, згрібають, програють і виграють".
Андермат і справді нагадував якусь дивну людино-маши-ну, створену тільки для того, щоб подумки лічити гроші, пускати їх в обіг і всіляко маніпулювати ними. Причому він пишався своєю особливою спритністю і хизувався вмінням з першого погляду точно визначити ціну будь-якої речі. Скрізь, де б то не було, він одразу ж брав у руки ту чи іншу річ, оглядав її з усіх боків і казав: "Вона коштує ось стільки". Дружину й брата Гі тішила ця пристрасть, заради розваги вони підсовували йому якусь чудернацьку річ, просили оцінити її, і обоє реготали, мов божевільні, коли їхні знахідки заганяли Андермата в глухий кут. Часом десь на паризькій вулиці Гонтран спиняв його і примушував визначити вартість цілої вітрини якоїсь крамниці, або оцінити кульгаву шкапу, запряжену у старий фіакр, чи фургон з усією поклажею.
Якось на званому обіді у сестри він попросив Вільяма сказати, скільки приблизно може коштувати обеліск, а коли той назвав якусь цифру, запитав його ще й про міст Сольферіно і Тріумфальну арку на площі Етуаль. А наприкінці поважно сказав:
"Ви могли б провести вельми цікаву роботу, визначаючи вартість найголовніших монументів земної кулі".
Андермат ніколи не гнітився і ставився до всіх цих жартів, як людина, що відчуває свою зверхність і певна себе.
Якось Гонтран запитав:
— Ну, а я скільки коштую?
Вільям ухилився од відповіді, але шурин не відставав.
— Уявімо, — казав він, — що розбійники мене забрали в полон, який би ви дали викуп?
І той нарешті відповів:
— Ну, гаразд, гаразд!.. Я, дорогенький, видав би вексель! *
І його посмішка була така красномовна, що Гонтран, якого це трохи зачепило, більше не наполягав.
А втім, Андермат любив і всякі мистецькі дрібнички, бо мав тонкий смак, добре знався на них і ретельно збирав, виявляючи при тому чуття пса-шукача, як і в кожній комерційній справі.
Вони підійшли до будинку, схожого на міський. Гонтран спинився:
— Це тут.
На важких дубових дверях висів залізний молоток; вони постукали, і худа служниця відчинила їм.
Гонтран спитав:
— Пан Оріоль дома?
Жінка сказала:
— Заходьте.
Вони ввійшли в кухню, простору, як на фермах, у плиті ще жеврів під казанком вогник; потім їх провели до другої кімнати, де зібралась уся родина Оріолів. Батько спав, відкинувшись на спинку одного стільця і поклавши ноги на другий. Син обперся ліктями на стіл і читав "Пті жур-наль", напружуючи свій кволий розум, а дві дочки схилилися біля вікна над якоюсь вишивкою, початою з обох кінців.
Вони встали перші, обидві разом і здивовано дивилися на несподіваних гостей; потім здоровань Жак підвів голову, важку від розумового напруження; і нарешті прокинувся старий Оріоль, прибравши з стільця довгі ноги.
Стіни в кімнаті були голі, побілені вапном, на кам'яній підлозі стояли плетені стільці, комод червоного дерева, на стінах висіли чотири гравюри під склом, на вікнах були широкі білі завіски.
Господарі дивилися на прибульців, ті — на господарів, а служниця, підібравши до колін спідницю застигла од цікавості на порозі.
Андермат назвав себе, відрекомендував свого шурина — графа де Равенеля, низько, з підкреслено витонченою чемністю вклонився дівчатам, а тоді спокійно сів і сказав:
— Пане Оріоль, я прийшов до вас по ділу. Говоритиму без манівців, поясню прямо. Так ось. Ви відкрили на своєму винограднику джерело. За кілька днів буде аналіз води. Якщо вона нічого не варта, то на цьому, зрозуміло, кінець; а якщо аналіз покаже те, чого я сподіваюсь, то ось моя пропозиція: продайте мені цей клапоть землі і всю довколишню ділянку.
Подумайте. Ніхто, крім мене, не запропонує вам такого — ніхто! Старе акціонерне товариство от-от збанкрутує, йому не до нового будівництва, а його невдача відіб’є охоту й у інших.