— Решітка! — гукнув він. — Панове з парними номерами залишаються, ті, у кого номери непарні,— мають негайно розпливтися.
Безгучний стогін перебіг рядами приречених, але жоден не виступив проти. Часокради з парними номерами відняли в непарних сигари, і засуджені обернулися в ніщо.
— А тепер,— кинув у тишу голова,— з вашого дозволу, повторімо це ще раз.
Ту саму моторошну процедуру повторено раз, удруге і нарешті втретє. Аж ось лишилося тільки шестеро Сірих панів. Вони сиділи кінець столу по троє з кожного боку, дивлячись один на одного крижаним поглядом.
Момо спостерігала все те, здригаючись від жаху. Вона помітила, що чим меншало Сірих панів, тим меншав, ніби пересідався страхітливий холод. Тепер його вже якось можна було витримати.
— Шість,— промовив один із Сірих панів,— це бридке число.
— Годі вже,— відповів інший з того боку столу,— немає сенсу скорочуватись далі. Якщо цієї катастрофи не перетривають шестеро, то й трьом це не вдасться.
— Це ще як сказати! — заперечив інший. — Та при крайній потребі ми завжди можемо це обміркувати. Я маю на думці — згодом.
Якусь хвилину було тихо, потім один виголосив:
— Яке щастя, що двері до сховища стояли відчинені, коли сталася катастрофа. Якби їх у вирішальну мить були захряснули, то тепер би ніяка сила в світі їх не відчинила. І ми б загинули.
— На жаль, це не зовсім так, любий мій! — відповів на те інший. — Відчиненими дверима з холодильних камер вилітає холод. І поступово відтають Квіти-Години. А всім вам відомо, що як вони відтануть, то ми їм не завадимо повернутись туди, звідки вони прийшли.
— Ви гадаєте,— запитав третій,— що ми не зможемо забезпечити достатній для наших запасів холод?
— Нас, на жаль, тільки шестеро — відповів другий. — Самі розумієте, які наші можливості. Мені здається, було передчасно так кардинально скорочуватись. Ми цим нічого не виграємо.
— Нам довелося вибирати з двох можливостей,— вигукнув перший. — І ми вибрали!
Знову запала тиша.
— Ну то що ж нам — роками сидіти, нічого не роблячи, а тільки дивитися одним на одних! — озвався котрийсь. — Правду сказати — невелика втіха.
Момо замислилась. Просто сидіти тут і чекати далі було ні до чого. Виходить, якби не було Сірих панів, то Квіти-Години відтанули б самі. Та поки що Сірі ще є. І завжди будуть, якщо вона нічого не зробить. Але що ж вона спроможна зробити, коли двері до сховищ часу відчинені і Сірі пани можуть брати собі звідти досхочу?
Кассіопея заборсалася, і Момо поглянула на неї.
"ТИ ЗАЧИНИШ ДВЕРІ!"-проступило на панцері.
— Це в мене не вийде! — прошепотіла Момо. — Вони ж непорушні!
"ТОРКНУТИСЯ КВІТКОЮ!" — відповіла черепаха.
— Я зрушу їх, доторкнувшись Квіткою-Годиною? — прошепотіла Момо.
"ТИ ЦЕ ЗРОБИШ",— проступило на панцері.
Якщо Кассіопея так гадає, то, певно, так воно й буде. Момо обережно посадила черепаху додолу. Потім сховала Квітку-Годину,— яка вже добре прив'яла й згубила чимало пелюсток,— собі під куртку.
Момо пощастило непомітно для Сірих панів залізти під довгий стіл. Звідти вона навкарачки перебігла під другий кінець і причаїлася під ногами в часокрадів. Серце калатало як шалене.
Тихо-тихенько витягла вона з-під куртки Квітку-Годину, взяла її в зуби і пролізла між стільцями так, що ніхто з Сірих панів нічого не помітив.
Опинившись біля відчинених дверей, вона доторкнулась до них квіткою і водночас штовхнула їх рукою. Двері нечутно ворухнулися в завісах, зрушили з місця й з громом захряснулись.
Багатоголоса луна віддалася в залі і в тисячних підземних переходах.
Момо підхопилася. Сірі пани, яким і не снилося, що в світі, крім них, може бути ще хтось, непідвладний загальному закам'янінню, від страху прикипіли до стільців, уп'явшись очима в дівчинку.
Момо, не тямлячи себе, кинулася повз них до виходу. Аж тоді Сірі пани оговталися і помчали за нею.
— Це ж ота страхітлива мала! — почула дівчинка. — Це Момо!
— Немислимо! — вигукнув хтось другий. — Як вона може рухатись?
— У неї є Квітка-Година! — ревнув третій.
— І вона нею зачинила двері? — запитав четвертий. П'ятий несамовито луснув себе по голові:
— То й ми ж би могли! У нас бо їх є скільки завгодно!
— Було, було! — вереснув шостий. — Але тепер двері зачинені! Є тільки одна можливість: відняти квітку в дівчиська, а то все пропало!
А тим часом Момо вже зникла десь у плетиві переходів. Та Сірі пани, звісно, знали тут усе краще за неї. Момо летіла під землею навмання, інколи просто до рук котромусь із Сірих панів, та щоразу їй щастило вчасно скрутнути вбік…
І Кассіопея по-своєму брала участь у цьому змаганні. Хоч вона чалапкала по світі поволеньки, та зате, завжди знаючи заздалегідь, куди звернуть переслідувачі, щоразу опинялася в них на дорозі, так що Сірі спотикались через неї й падали. Ті, що бігли ззаду, перечіплювалися через передніх і летіли шкереберть. Отак черепаха не раз рятувала Момо від видимої поразки. Звісно, Кассіопея і сама тоді летіла, підкинута ударом ноги, й билася об стіну, а проте й далі робила своє.
В цій гонитві декотрі Сірі пани, знетямлені від жадоби здобути Квітку-Годину, губили свої сигари й один по одному розпливалися в ніщо. Нарешті їх лишилося всього двоє.
Момо знов опинилася в залі з довгим столом. Обидва часокради ганялися за нею кругом столу, але спіймати не могли. Тоді вони розійшлися й погналися за дівчинкою з двох боків. Отепер для Момо не було рятунку. Вона забилась у куток і з жахом дивилася на своїх напасників. Квітку вона притулила до себе. На ній лишилося ще тільки три осяйні пелюстки.
Передній Сірий пан уже простягав до квітки руку, коли задній відіпхнув його.
— Ні! — вереснув він. — Квітка моя! Моя!
Вони почали відштовхувати один одного, і перший вибив другому з рота сигару. Той з примарним зойком обкрутнувся на місці, зробився прозорий і пропав. І тоді останній Сірий пан кинувся до Момо. В кутику його рота ще курився мізерний недопалок.
— Дай сюди квітку! — прохрипів він, а"; недокурок випав йому з рота й покотився десь набік. Сірий кинувся додолу й простяг за ним руку, та не зміг дістати. Він повернув до Момо своє попелясто-сіре обличчя, через силу звівся на ліктях і підняв догори тремтячу руку.