Його невеличка постать здавалася ще дужче згорбленою, ніж колись. Добре обличчя було схудле, виснажене і дуже бліде. Підборіддя поросло білою, цупкою щетиною, бо він не мав коли голитися. В руках він тримав мітлу, геть стерту від безнастанного підмітання. Отак він і стояв там, непорушний, як і все довкола, дивлячись крізь свої невеличкі окуляри на вуличне сміття.
Аж ось коли знайшла його Момо — тепер, коли це вже нічогісінько нікому не зарадить, бо він її не бачить. І, може, це останній раз, коли вона бачить його. Хто знає, як усе оце скінчиться? Якщо погано, то, може, старий Беппо стоятиме тут довіку.
Черепаха заборсалася в руках у Момо.
"ДАЛІ!" — проступило в неї на панцері.
Момо кинулася назад на головну вулицю й перелякалась. Жодного часокрада не було ніде видно! Момо пробігла трохи тудою, кудою тікали Сірі пани, — та марно.
Вона загубила їхній слід!
Момо безпорадно зупинилася. Що їй тепер робити? Вона запитливо поглянула на Кассіопею.
"ТИ ЗНАЙДЕШ ЇХ, БІЖИ ДАЛІ!" — порадила черепаха.
Ну, якщо Кассіопея каже, що вони неодмінно побачать часокрадів, то тоді байдуже, кудою бігти. І Момо подалася навмання, куди очі світили-то ліворуч, то праворуч, то прямо…
А тим часом вони опинилися вже на північній околиці великого міста, де вздовж прямих, як стріла, вулиць аж до обрію тяглися квартали однаковісіньких нових будинків. Момо бігла далі й далі, та що вулиці й будинки були схожі між собою, мов близнята, їй незабаром почало здаватися, що вона біжить, не рушаючи з місця. Це був справжній лабіринт, тільки лабіринт правильності й однаковості.
Момо вже зовсім була занепала духом, аж зненацька побачила, як попереду останній із Сірих панів звертає за ріг якоїсь вулиці. Він шкандибав, штани на ньому були подерті, капелюха на голові й портфеля в руці не було, тільки в судомно стиснутих губах ще димів недокурок невеличкої сірої сигари.
Момо побігла слідком — до того місця, де в нескінченному ряду будинків була прогалина. Замість будинку, там стояв високий будівельний паркан, збитий із грубих дощок. У цьому паркані були ворота, що стояли якраз трохи прочинені, і саме туди вскочив останній із Сірих панів.
Над ворітьми була вивіска, і Момо спинилася, щоб її прочитати:
УВАГА!
НЕБЕЗПЕЧНО ДЛЯ ЖИТТЯ!
СТОРОННІМ ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО!
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
КІНЕЦЬ, ЯКИЙ Є ПОЧАТКОМ НОВОГО
Момо затрималася, читаючи напис. Коли вона прослизнула у ворота, останній Сірий пан уже десь дівся.
Перед нею був велетенський будівельний котлован, десь із двадцять — тридцять метрів завглибшки. Скрізь стояли екскаватори й інші будівельні машини. На похилій в'їзній дорозі, що вела в глиб котлована, завмерли на ходу кілька вантажних автомашин. Тут і там стояли, хто як завмер, непорушні постаті будівельних робітників.
Куди ж тепер? Момо не бачила ніде ніякого входу, щоб Сірий пан міг шаснути туди. Вона глянула на Кассіопею, але й та, здавалось, нічого більше не знала. На панцері не проступило ніякого напису.
Момо спустилася в котлован і роззирнулась там. І раптом знов побачила знайоме обличчя. То був Нікола, муляр, що колись намалював такі гарні квіти на стіні в її кімнатці. Звісно, він був непорушний, як і всі, але стояв якось чудно: одну руку приставив до вуст — наче щось комусь гукав, а другою вказував на отвір велетенської труби, що стирчала біля нього з дна котлована. Здавалося, ніби він дивиться просто на Момо.
Момо не розмірковувала довго. Вона сприйняла це як знак для себе й полізла в трубу. Ледве опинившись там, вона враз посунулась донизу, бо труба спадала майже прямовисно. Вона раз у раз завертала, і Момо летіла, майже нічого не бачачи й не чуючи від шаленого руху,
мов на покрученій ковзанці, де її кидало то сюди, то туди. Інколи її повертало довкола самої себе, і вона летіла сторч головою. Та не впустила з рук ні квітки, ні черепахи. Що глибше вона спускалася, то холоднішало в трубі.
В якусь мить Момо подумала про те, як же їй звідси вибратися, та тільки подумала, як труба раптом скінчилася, далі пішов підземний коридор. Тут не було вже темно, як було в трубі. Всюди розливалось попелясто-сіре притемнене світло, що пливло начебто від самих стін.
Момо звелася на ноги й кинулася бігти далі. Вона була боса, бігла зовсім нечутно,— зате добре чула попереду відгомін ходи Сірих панів. На ту луну вона й бігла.
Від коридора, яким бігла Момо, на всі боки відгалужувались інші переходи, і все це плетиво ходів, здавалось, простягається попід усім районом новобудов.
Зненацька Момо почула голоси. Вона пішла в той бік, причаїлася за рогом і крадькома визирнула з-за нього.
Перед очима в неї лежала велетенська зала з довгим столом посередині. За цим столом сиділи в два ряди Сірі пани, чи, краще сказати, та купка Сірих панів, що ще лишилася. І які ж нещасні були ці останні часокради! Вбрання на них було пошматоване, лисини вкриті ґулями й синцями, а обличчя спотворені від жаху.
Тільки сигари їхні ще горіли, як звичайно.
Момо вгледіла геть у глибині, в протилежній стіні зали великі, трохи прочинені броньовані двері. Крижаним холодом віяло з зали. Момо присіла навпочіпки й натягла на босі ноги куртку, хоча й знала, що це нічого не зарадить.
— Ми повинні,— казав Сірий пан, що сидів за столом на чільному місці на тлі броньованих дверей,— повинні обходитися з нашими запасами ощадливо, бо ми не знаємо, на скільки нам їх треба розтягти. Ми повинні себе обмежувати.
— Нас лишилася жменька! — вихопився інший. — Запасів стане на цілі роки!
— Що раніш ми почнемо заощаджувати,— незворушно провадив перший,— то довше протримаємося. Ви розумієте, мої панове, що я маю на думці, кажучи про ощадливість. Буде цілком достатньо, якщо цю катастрофу перебудуть лише декотрі з нас. Треба дивитися на речі по-діловому! В такій кількості, як отут за столом, нас, панове, забагато. Ми повинні значно скоротити це число. Це вимога розуму. Чи можу я попросити вас, панове, перелічитися?
Сірі пани перелічились. Після цього голова дістав з кишені монету й заявив:
— Киньмо жеребок! Решітка означатиме, що залишаються парні, орел — ідо непарні.
Він підкинув монету й піймав її в повітрі.