Був вечір. Я ходив навколо халабуди задля розваги і щоб краще відчути свою кволість. Ґабер прийшов, мабуть, давненько. Він сів на пеньок і задрімав.
— Привіт, Моране, — озвався він.
— Ви впізнали мене? — здивувався я. Ґабер підступив ближче й розгорнув блокнот, послинив палець, погортав сторінки, знайшов потрібну, підніс її до очей і водночас нахилився до неї.
— Нічого не бачу, — поскаржився Ґабер. Він був одягнений, як і минулого разу. Тож я був завинив, кривлячись, що він отак вирядився. Хіба, може, сьогодні теж неділя? Але хіба не завжди я бачив його одягненим отак? — У вас є сірники? — запитав Ґабер. Я ще не чув у нього такого далекого голосу. — Або ліхтарик? — З виразу мого обличчя він зрозумів, що я не маю нічого, що світилося б. Ґабер дістав зі своєї кишені невеличкого ліхтарика, посвітив на сторінку і став читати: — "Жак Моран повернеться додому, припинивши всі справи". Погасив ліхтарик, згорнув блокнот, лишивши всередині палець і подивився на мене.
— Я не годен ходити, — сказав я.
— Що? — перепитав він.
— Я хворий, я не можу ворушитися.
— Не розумію жодного слова з того, що ви кажете, — промовив Ґабер. Я закричав, що не можу рухатися, що я хворий, що мене треба транспортувати, що мій син покинув мене і що з мене вже досить. Ґабер важким поглядом зміряв мене від голови до п'ят. Я кілька разів спирався на парасольку, щоб показати йому, що не можу ходити. Ґабер знову розгорнув блокнот, присвітив собі, довго придивлявся до сторінки і проказав: — Моран повернеться додому, припинивши всі справи. — Згорнув блокнот, поклав його до кишені, сховав ліхтарика, підвівся, погладив собі груди і сказав, що помирає від спраги. Жодного слова про моє обличчя. А я ж не голився, відколи мій син привів велосипед із Голя, не зачісувався, не мився, не кажучи вже про всілякі злигодні й великі внутрішні метаморфози.
— Ви хоч упізнали мене? — крикнув я.
— Чи впізнав я вас? — перепитав Ґабер. Він замислився. Я знав, що він робить: шукає фразу, яка вдарить найдошкульніше. — Клятий Моран! — вимовив він. Я був такий кволий, що аж хитався. Я б помер, упавши йому в ноги, якби він сказав мені: "Ой, друже Моране, нітрохи не змінився!". Пітьма навколо ставала щораз глибша. Я запитував себе, чи це справді Ґабер.
— Він сердиться? — запитав я.
— Одну качку двічі не з'їсте, — відповів Ґабер.
— Я питаю, чи він сердиться! — крикнув я.
— Сердиться, — відповів Ґабер, — тож начувайтеся, зранку до вечора руки потирає, я чую з передпокою.
— Це нічого не означає, — зауважив я.
— Він сміється на самоті, — додав Ґабер.
— Він безперечно сердиться на мене, — погодився я.
— Знаєте, що він сказав мені одного разу? — запитав Ґабер.
— А він змінився?
— Що? — недочув Ґабер.
— Він змінився? — вигукнув я.
— Змінився, — відповів Ґабер. — Але ні, не змінився, чого б він мав мінятися, він, як і всі, постарів, оце й усе.
— Дивний у вас голос цього вечора, — мовив я, але, здається, він не почув мене.
— Гаразд, — підсумував Ґабер, — знову зверху вниз погладивши собі груди, — я йду, бо, бачу, ви нічим не почастуєте мене. — І пішов, навіть не попрощавшись. Але я наздогнав його, попри огиду, яку він навівав мені, попри мою кволість і мою хвору ногу, і схопив його за рукав.
— Що він сказав вам? — запитав я. Ґабер зупинився.
— Моране, — заговорив він, — ви починаєте по-справжньому набридати мені.
— Благаю вас, — просив я, — скажіть, що він сказав.
Ґабер штовхнув мене. Я впав. Він ненавмисне штовхнув мене так, щоб я впав, він просто не усвідомлював, у якому я стані, просто хотів відтрутити мене. Я навіть не пробував підвестися. Я аж заревів. Ґабер підійшов і нахилився наді мною. Він мав великі бурі вуса на ґальський манер. Я побачив, як вони заворушились, розкрилися вуста, і майже одразу почув, немов він бурмотів слова співчуття. Ґабер аж ніяк не був брутальним, я знав його.
– Ґабере, — заговорив я, — я ж не вимагаю від вас дуже багато. — Я добре пам'ятаю ту сцену. Він хотів допомогти мені підвестися. Я відштовхнув його. Мені було добре й там, де я лежав. — Що він сказав вам? — знову запитав я.
— Не розумію, про що ви говорите, — відповів Ґабер.
— Щойно ви говорили, що він сказав вам щось, — пояснив я, — а потім я урвав вас.
— Урвав? — здивувався Ґабер.
— "Знаєте, що він сказав мені одного разу", — ось ваші власні слова. Обличчя Ґабера проясніло. Цей чолов'яга був десь такий кмітливий, як і мій син.
— Він сказав мені, — заговорив Ґабер, — сказав…
— Голосніше! — закричав я.
— Він сказав мені, — повторив Ґабер, — Ґабере, сказав він мені, життя — таки добра штука, Ґабере, річ просто нечувана. — Ґабер наблизив своє обличчя до мого:
— Річ нечувана, — й усміхнувся.
Я заплющив очі. Усмішки — це так гарно, вони так додають сміливості, але потребують певної дистанції. Я запитав:
— Думаєте, він говорив про людське життя? — Я прислухався. — Тобто він мав на увазі людське життя? — знову запитав я. Я розплющив очі. Я був сам. В руках у мене було повно жмутків трави і землі, що їх я вирвав, навіть не збагнувши коли, як виривав і завжди. Я буквально виривав з корінням. Я припинив рвати, атож, тієї самої миті, коли зрозумів, що я вчинив, що я чиню таку мерзенну річ, і поклав тому край, розтулив долоні, й вони знову були порожні.
Цієї ночі я ступив на зворотний шлях. Пройшов я небагато, але ж це був початок. Зараховують перший крок. Другий — трохи більше. Ця фраза незрозуміла, вона не передає того, чого я сподівався від неї. Спершу я рахував десятками кроків. Зупинявся, коли вже не міг рахувати, але казав собі: "Браво, ти ступив стільки-то кроків, на стільки-то більше, ніж учора". Потім рахував п'ятнадцятими, двадцятками і зрештою п'ятдесятками. Так, зрештою я міг ступити п'ятдесят кроків, перше ніж зупинитися для відпочинку, спираючись на вірну парасольку. Мабуть, на початку я трохи блукав у Балібі, якщо я справді був там. Згодом я йшов більш-менш тими самими шляхами, якими ми йшли сюди. Але шляхи, коли вертаєшся по них, змінюють свій вигляд. Я їв, дослухаючись до розуму, все, що природа, ліси, поля, води могли запропонувати мені їстівного. Я випив увесь морфін.
Я дістав наказ повернутись у серпні, найпізніше у вересні. Я повернувся навесні, я не хочу бути точнішим. Отже, я йшов цілу зиму.