Цієї ночі між мною і сином сталася досить люта сварка. Щоправда, я вже не пригадую причини. Стривайте, це може бути важливим.
Ні, не знаю. Я стільки разів сварився зі своїм сином. Якийсь час мені, мабуть, здавалося, що це така сама сварка, як і решта, це все, що я знаю. Я сварився, либонь дотримуючись випробуваного методу, велично зображуючи перед ним незмірність його провин. Але другого дня я зрозумів, що помилився. Бо, прокинувшись на світанку, побачив, що я сам лежу в халабуді, а я завжди прокидався перший. Ба навіть, як підказував інстинкт, я вже давно був сам, давно вже синів віддих не змішувався з моїм у тісній халабуді, яку він збудував за моїми вказівками. Те, що він поїхав на велосипеді, вночі або тільки-но засіріло, власне, не дуже й тривожило мене, і я знайшов би для цього чудові й почесні пояснення, якби ж ішлося тільки про це. На мою біду, він забрав і свій рюкзак, і свій плащ. І не лишив у халабуді й навколо неї нічого, що належало б йому, абсолютно нічого. Й не тільки це, він пішов зі значною сумою грошей, дарма що мав право тільки на кілька пенсів уряди-годи для своєї італійської скарбнички. Бо відколи він став опікуватися всім, звичайно, під моїм керівництвом, зокрема й закупами, я певною мірою довіряв йому й гроші. Він завжди мав при собі суму, набагато більшу за суто необхідну. Щоб мої слова видавалися вірогідніші, я додам ще й такі міркування:
1. Я прагнув, щоб він навчився вести почасти подвійну бухгалтерію, і прищепив йому кілька зародків цієї науки.
2. Я вже не мав духу перейматися тими дрібницями, що колись були радістю для мене.
3. Я казав йому, щоб під час своїх походів за харчами він уважно дивився, чи не трапиться десь нагода купити другий велосипед, легенький і дешевий. Бо я вже втомився від багажника, крім того, бачив, що наближається день, коли син уже не матиме сили крутити педалі за двох. Я думав, що я зможу, та що там, я знав, що я можу, трохи потренувавшись, навчитися крутити педалі однією ногою. Тоді б я зайняв належне мені місце, тобто їхав попереду. Мій син їхав би за мною. Тоді б він, тобто мій син, уже б не чинив неподобств, тобто не нехтував би моїх указівок, повертаючи ліворуч, коли я казав праворуч, або праворуч, коли я казав ліворуч, або їдучи прямо, коли я казав праворуч або ліворуч, бо останнім часом таке траплялося дедалі частіше.
Оце й усе, що я хотів додати.
Зазирнувши до гаманця, я відзначив, що там лише п'ятнадцять шилінгів, і це дало мені підстави вважати, що мій син не задовольнився сумою, яка вже була в нього, а, поки я спав, обнишпорив, перше ніж піти, мої кишені. Мій перший порив, — така-бо дивна людська душа! — полягав у тому, щоб подякувати йому за цю невеличку суму, достатню, щоб виручити мене, аж поки прийде підмога, я добачив у цьому жесті своєрідну вишуканість!
Отож я лишився сам зі своєю сумкою, парасолькою, яку він теж міг би забрати, і п'ятнадцятьма шилінгами, знаючи, що син покинув мене з холодним серцем, навмисне, і, безперечно, з попереднім наміром, у Балібі, якщо хочете, якщо я справді там був, але однаково досить далеко від Балі. Я багато днів, достеменно не знаю стільки, лишався на місці, де мене покинув син, доїдав останні харчі (він міг би легко забрати їх), не бачив жодної живої душі, нездатний ворушитися, або, можливо, нарешті досить сильний, щоб уже не ворушитися. Адже я був спокійний, я знав, що все закінчиться, або почнеться спочатку, хіба не байдуже, і байдуже яким способом, я мав тільки зачекати. Вряди-годи я навіть розважався, даючи зростати в собі, щоб потім краще їх розчавити, здитинілим сподіванням, скажімо, що мій син, коли вгамується його гнів, пройметься жалем до мене й повернеться! Або що Молой, адже це його край, прийде аж до мене, бо ж я не можу йти до нього, і що він стане моїм приятелем, батьком, допоможе мені зробити те, що я мав зробити, щоб Юді не сердився на мене й не карав мене! Атож, я дозволяв їм зростати й нагромаджуватись у собі, виблискувати і прикрашатися тисячами чарівливих деталей, а потім вимітав їх, щосили махнувши з пересичення віником, звільнявся від них і з задоволенням придивлявся до порожнечі, яку вони занечистили. А ввечері я звертав очі до сяйва Балі, придивлявсь, як вогні горять дедалі яскравіше, потім гаснуть майже всі одночасно, брудні миготливі вогники переляканих людей. І я казав собі: "Ти ба, це б і я міг бути там, якби зі мною не трапилося цього нещастя! А як мені хотілося побачити ближче того Обідиля, що про нього я ще не казав нічого, навіть не бачив його ніколи, ні зблизька, ні здалеку, і він не існував би, якби я не мав про нього дуже скромної інформації. На думку про санкції, яких міг би вжити проти мене Юді, я гомерично реготав, проте не чулося ані найменшого звуку, а моє обличчя не виражало нічого, крім смутку і спокою. Але все моє тіло здригалося від нього, аж до ніг, тож я був змушений спиратися на дерево чи на кущ, якщо сміх находив на мене, коли я стояв, парасольки не вистачало, щоб тримати мене в рівновазі. Дивний сміх, якщо то був сміх, а коли добре поміркувати, я називаю його так, мабуть, лише через лінощі або невігластво. Щодо мене, я мушу признатися, що вже зовсім не думав про свого вірного й приємного супутника. Інколи мені здавалося, ніби я вже недалеко від нього, ніби я наближаюся до нього, як піщаний берег до хвилі, що піднімається й біліє; порівняння, змушений визнати, мало підхоже для моєї ситуації, бо я був радше лайном, що чекає, поки спустять воду. Зазначу тут, що одного разу, коли я був удома, мені защеміло серце, коли якась мушка, літаючи низько понад попільничкою, підняла крильцями хмариночку попелу. Я ставав дедалі кволіший і задоволеніший. Уже багато днів я нічого не їв. Я міг би знайти, напевне, ожину і гриби, проте вони не цікавили мене. Я цілий день лежав у халабуді, неясно шкодуючи за синовим плащем, а ввечері виходив відчути радість перед вогнями Балі. Страждаючи всякчас від корчів у шлунку і надимання живота, я почувався напрочуд задоволеним, задоволеним собою, майже піднесеним, зачарованим своєю особистістю. Й казав собі: "Невдовзі я знепритомнію остаточно, це тільки питання часу". Але прихід Ґабера поклав край таким забавкам.