Усі в бункері заціпеніли. Потім прорвало:
— Вітаю, док!
— Це колосально…
— Грандіозно!
— І ніякої радіації?
Після взяття проб грунту, повітря, води, рослин та інших матеріалів, що були в зоні вибуху, Девід урочисто оголосив:
— Так, панове, жорсткого випромінювання не зареєстровано. Це справді чистий заряд… Стерильно чис-тий!
— Він може зробити стерильним цілий континент, ха-ха-ха! — набундючився генерал. — От прогрес!
Террі аж пересмикнуло від його дурного хахакання. Одійшла в другий кінець бункера, щоб не чути по-жадливих, торжествуючих голосів. Настрій остаточно зіпсувався — може, від усвідомлення безсилля. Бо й справді, що вона може вдіяти супроти цього бездушного, добре злагодженого механізму? Та навіть виїхати звідси неможливо!
Сівши у м’який фотель біля журнального столика, почала знічев’я перегортати ілюстровані журнали. Але й сюди пригупав хахакаючий генерал.
— Дозвольте вас привітати з успіхом… вашого чоловіка! Ми — х-ха — дуже раді… Зараз я передам ра-порт урядові…
Він ухопив її руку своїми двома, шанобливо схилився і поцілував. їй було страшенно гидко, хотілося відсмикнути руку, але натомість зобразила усмішку і щось сказала поблажливе. О боже, що з нею робиться? Що це за суспільство, коли, всупереч своїм бажанням, поглядам, вона змушена потискувати руку вбивці, усміхати-ся до ката, одягненого в мундир? Суспільство? А сама ти хіба не винна? Ну, чому, чому не дала йому ляпаса?
Була мить, коли Террі могла це зробити. Але мить промигнула, рішучості забракло, і вона продовжила люб’язну розмову.
— Доктор пропонує вийти… х-ха-ха — прогулятися до місця вибуху. Ви підете?
Террі, не замислюючись, сказала:
— Якщо Девід запрошує… Я йому вірю.
— А ми почекаємо, хм, побудемо тут. Хоча й ми цілком певні, що радіації нема.
— То чому ж?
— Ну, знаєте… Хіба можна врахувати всі фактори?
Все, що накипіло Террі на серці, прорвалося нещадними дошкульними словами:
— Ви просто боягуз, генерале. Звичайнісінький боягуз! Тому ви й хочете цією бомбою компенсувати брак хоробрості…
Генерал кліпав очима, навіщось обсмикував френч і насторожено озирався.
З неприємного становища його виручив Девід. Як завжди, швидкий, енергійний, він підійшов до них і кинув дружині:
— Террі, я піднімуся, може, на півгодини…
— Подихати свіжим повітрям?
— Так.
— В епіцентрі вибуху? Тоді й я з тобою! Бо тут і справді задушливо.
— Поки що, генерале, — сказав Девід, — ви зможете спостерігати нас на екрані.
— Та вже ж, — ущипливо докинула Террі, — тут безпечніше.
Одутле обличчя генерала пересмикнулося, але він промовчав, тільки поворушив м’ясистими губами та кинув услід гострі дротики поглядів.
Хвилі набігали, як і раніше, океан обдавав теплим подихом, а скелі не було… На її місці зяяла рвана ра-на, яку залила прозора вода.
— Боже мій, — прошепотіла Террі, — яка жахлива сила… Такий невеличкий ящичок…
— Ефект вражаючий, — роздумливо промовив Девід. — Коефіцієнт корисної дії — сто відсотків!
— Девід! — Террі стала і пильно поглянула йому в вічі. — Про яку "корисну дію" тут можна говорити?
Лагідно усміхаючись, він поклав їй руку на плече.
— Не гарячкуй, Террі. По-перше, це — технічний вислів, а по-друге…
— Що "по-друге"?
— Поглянь, який краєвид!
Террі зітхнула: тут і поговорити не можна…
— Та що ж краєвид… Мені здається, планеті боляче…
— Ну, не треба так перебільшувати, — сказав Девід. — Земля велика, дуже велика, і така подряпина…
— "Подряпина"! Зникла ціла гора… До речі, де вона ділася?
— Матерія, що брала участь у цій реакції, анігілювалась.
— Тобто знищилась?
— Слово "анігіляція" означає знищення, але ти ж знаєш, що матерію знищити не можна, — почав пояс-нювати Девід, і голос його набрав лекторського відтінку. — При анігіляції виділяється енергія в сотню разів більша, ніж при термоядерному синтезі…
— Жахливо…
— Нічого жахливого. Відбувається перетворення часточок і античасточок в інші, скажімо, у фотони…
— Світло, промені?
— Так.
— Виходить, скеля зблиснула і… розсіялась світлом у космосі?
— І притому ніякої шкідливої радіації, забруднення середовища…
— Справді "чиста" робота. Але ти не враховуєш, Девід, що середовищу таки завдається шкоди. Щойно ви пограбували планету…
— Не драматизуй, Террі. Кожного року наша Земля одержує з космосу приблизно десять тисяч тонн ме-теоритів. Так що ця втрата швидко поповниться.
— Але ж ти знову…
— Ні, більше випробувань не буде, це — перше і останнє. Далі — серійне виробництво таких… пристро-їв.
— Казав би вже — бомб. Серійне виробництво!
Обличчя їй затьмарилось, біля вуст з’явилися зморшки, наче їй щось заболіло. В очах, які так любив Девід, темнів смуток. Девід стривожився за її здоров’я.
— Не треба так хвилюватися, Террі. Повір мені, що все буде добре, все буде гаразд.
— Серійне виробництво… — повторювала Террі. — Мабуть, уже дідько потирає від утіхи свої пазуристі лапи: невдовзі на Землі загине все живе.
Девід заспокоював її, але сказати міг дуже мало, бо всю їхню розмову чути ж у бункері! Тому й відбувся загальниками, на зразок: "Заспокойся, не треба згущувати фарб, усе стане на свої місця" і т.п. Террі тільки зі-тхала. Почувалася загнаною в кут, у безвихідь.
Вони вже поверталися до бункера, де мало відбутись офіційне обговорення випробування, коли наткну-лись на Віру — дівчина лежала ниць на вигорілій землі, неначе мертва.
Террі кинулась до неї з криком:
— Віро! Що сталося?!
Дівчина застогнала:
— Очі… Мої очі… Дайте пов’язку…
Лаборантка обома долонями затуляла очі, кучма білого золотистого волосся виділялася на тлі чорного грунту.
— От і маєш… гріх на своїй душі, — схлипнула Террі, зиркнувши на чоловіка.
Девід, здавалося, зовсім не розгубився.
— Як це сталося, Віро? Хіба ви не чули попередження?
— Я думала, встигну… добігти до бункера…
Террі метнулась до медпункту і за кілька хвилин повернулася з лікарем. Це був терапевт, він тільки спромігся накласти щільну товсту пов’язку на очі. Дівчині допомогли підвестися, й, хоч вона ледве стояла на ногах, від карети відмовилася.
— На цьому пекельному острові немає окуліста! — бідкалась Террі. — А їй потрібна негайна кваліфіко-вана допомога…
— Доведеться відправити на материк, — спокійно сказав Девід.