В ці перші дні після того, що вони пережили, і дорослі, й підлітки перебували в пригніченому настрої і сливе не розмовляли одне з одним. Пригнічувало їх не тільки те, що чигало попереду, а й думка про те, що тепер буде з усією радянською землею. Але кожен переживав це по-своєму.
В стані найбільшої душевної рівноваги перебував трилітній синок Марини, Олегів двоюрідний братик. Ніяких сумнівів щодо сталості світу, в якому він жив, малий не мав, бо мама й тато лишались при ньому. Йому, правда, страшпо було якусь мить, коли щось заревло й загриміло в небі, і навкруги так бухкало, й бігли люди. Але він ріс у такий час, коли навколо завжди бухкало й завжди бігли люди, тому він поплакав трохи й заспокоївся. І тепер уже все йшло гаразд. Він тільки вважав, що мандрівка трохи за-тяглась. Це почуття найдужче торувало в полудень, коли його розморювало її він починав пхикати, чи скоро приїде додому, до бабусі. Але досить було зупинитись на перепочинок і покуштувати кашки, та поштурхати палицею в нірку ховрашка, і обійти, ступаючи боком, шанобливо задираючи голову, круг гнідих коней, що кожен із них був мало не вдвоє більший за буланого коника, а потім солодко поспати, уткнувшись голівкою мамі в коліна,— як усе ставало на свої місця, і світ знову був сповнений принади й чудес.
Дід-возій думав про те, що навряд чи його життю, життю маленької та літньої людини, загрожує небезпека при німцях. Але він боявся, що німці ще в дорозі однімуть у нього коня. Крім того, він думав про те, що німці позбавлять його пенсії, котру він одержував, як возій, за сорок ліг роботи на шахтах, і не тільки позбавлять допомоги, яку він мав за трьох синів-фронтовиків, а ще, мабуть, дошкулятимуть за те, що в цього стільки синів у Червоній Армії. І його глибоко хвилювало: чи переможе Росія у війні? У світлі того, що він бачив, він дуже боявся, що Росія не переможе. І тоді він, маленький дід, із скуйовдженим па потилиці сірим пір'ячком, як у горобчика, дуже шкодував, що не вмер минулої зими, коли в нього, як казав йому лікар, ставсч "приступ". Але іноді він згадував усе своє життя і війни, в яких брав участь, згадував, що Росія велика, багата, а за останній десяток років стала ще багатша,— невже ж у німця сила знайдеться перемогти її, Росію? І коли дід думав так, його опановувало нервове збудження, він почухував па ногах висхлі, чорні від сонця кісточки, поцмокував на буланого коника, по-дитячому випинаючи губи і підганяючи конина віжками.
Миколі Миколайовичу, дядькові Олега, найприкрішим було те, що його робота, аж так добре розпочата в тресті — робота молодого геолога, який відзначився в перші ж роки надзвичайно вдалими розвідками,— раптом припинилась так несподівано й жахливо. Йому здавалося, що німці неодмінно вб'ють його, а коли не вб'ють, йому доведеться виявити немало спритності, щоб ухилитися від служби в пімців. А він знав, що за всіх умов не піде служити до німців, бо служити в німців йому було так само неприродно та иезручпо, як ходити рачки.
А молоденька тітонька Марина підраховувала, з яких джерел прибутку складалось їхнє життя до німців. І виходило, що їхнє життя до німців складалося: із заробітку Миколи Миколайовича, пенсії Олени Миколаївни, яку та одержувала за покійного чоловіка — Олегового вітчима, пенсії бабусі Віри Василівни, квартири, яку їм давав трест, і городу, який вони мали при домі. І виходило так, що перші три джерела існувапня вони з приходом німців безумовно втр.і-тили, а могли втратити й решту. Вона все згадувала вбитий дітей на переправі, й переносила жаль до них на власну дитину, й починала плакати. їй спадали на думку розповіді про те, що німці брутально чіпляються до жінок і ґвалтують їх, і тоді вона згадувала, що вона гарненька жінка і до неї вже напевне чіплятимуться німці, і вона то жахалась, то втішала себе тим, що буде зумисне вбиратись найпростіше, і змінить зачіску, і все, може, якось минеться.
Батько Віктора Петрова, лісничий, знав, що повернення додому загрожує смертельною небезпекою йому, як людині, відомій у районі своєю участю в боротьбі проти німців у 1918 році, та його синові-комсомольцеві. Але він потрапляв у безвихідь, коли думав про те, що тепер робити. Він знав, що кого-небудь з партійних людей неодмінно лишили для організації підпільної та партизанської боротьби. Але сам він, людина вже немолода, все життя працював чесно, бувши рядовим лісничим, і звик до тої думки, що віп на все життя залишиться лісничим. Він мріяв дати хорошу освіту синові й дочці, щоб вивести їх у люди. Та коли тепер у серце закрадалась думка про те, що минуле його може лишитись невідомим і він матиме змогу служити за лісничого й при німцях,— його охоплювала така нудьга й огида, що його, кремезного сильного чоловіка, поривало в бійку.
Тим часом його сина, Віктора, терзала нестерпно прикра образа за Червону Армію. Він змалку любив над усе Червону Армію та її командирів і з перших днів війни готувався взяти участь у війні як командир Червоної Армії. Він, керуючи військовим гуртком у школі, провадив заняття й фізичні вправи під дощем і на морозі, як цього вчив Суворов. Поразки Червоної Армії, звичайно, не могли захитати в очах Віктора її престижу. Але прикро було, що йому по пощастило вчасно стати в Червоній Армії командиром, а якби він був тепер командиром Червоної Армії, вона, без сумніву, не потрапила б у таке тяжке, гірке становище. А щодо його долі при німцях, то про неї Віктор просто но думав, цілком покладаючись на батька та на друга свого Анатолія Попова, котрий у всіх трудних випадках життя вмів знайти що-небудь несподіване й абсолютно правильне.
А друг його Анатолій усією душею вболівав за Вітчизну і, мовчки кусаючи нігті, всю дорогу думав про те, що ж йому, Анатолієві, тепер робити? За час війни він стільки прочитав доповідей на комсомольських зборах про захист Соціалістичної Вітчизни, але в жодній з доповідей він не міг висловити ще й того відчуття Вітчизни, як чогось великого й співучого, якою була його, Анатолієва, мама, Таїсія
Прокопівна, з її ставним повним тілом, обличчям рум'яним, добрим, і з чудовими старовинними козачими піснями, які вона співала ще над його колискою. Це відчуття Вітчизни завжди жило в його серці й навертало сльози на очі при звуках рідної пісні або тоді, коли він бачив витолочений хліб чи спалену хату. І от Вітчизну його спіткало лихо, таке лихо, що ні бачити це, ні думати про це не можна було без пекучого болю сердечного. Треба було діяти, діяти негайно, але — як, де, з ким?