Тяжко було в ці дні тим, хто покинув рідні місця, домівку, близьких людей. Але ті, хто встиг утекти від німця, йшли вже по своїй, по радянській землі. Куди ТЯЖЧР було тим, хто доклав усіх сил, щоб від німця піти, і пережив крах цих зусиль, бачив смерть перед лицем своїм і тепер оце плентав по рідних місцях, які ще вчора були своїми, а тепер от стали німецькими,— плентав без їжі, без притулку, самотньо, занепавши духом, відданий на милість стрічного німця-переможця, як злочинець в очах його.
В ту мить, коли в чистому яскравому степу, в білому тьмяному блиску повітря Олег і його товариші побачили німецькі танки, що сунули просто на них, душі їхні здригнулися, вперше ставши перед лицем смерті. Але смерть зачекала.
Німці-мотоциклісти оточили всіх, хто не встиг переправитись, і зігнали в одне місце до Дінця. І тут знову зійшлись разом і Олег з товаришами, і Ваня Земнухов з Клавою та її матір'ю, і директор шахти № 1-біс Валько. Валько був увесь мокрий — бриджі й піджак хоч викрути,— вода хлюпала в його хромових чоботях.
В ці хвилини загального сум'яття мало хто звертав увагу одне на одного, але, глянувши на Валька, кожен думав: "От і цьому не пощастило перепливти Донець". А він з виразом якоїсь зосередженої злості на смаглявому неголеному циганському обличчі сів на землю, скинув добрячі свої чоботи, вилив воду, викрутив онучі, взувся й, обернувши до хлопців похмуре обличчя, раптом не те що підморгнув, а ледь-ледь звів повіки чорного ока: не бійтесь, мовляв, я з вами.
Німецький офіцер-танкіст, у чорному шоломі-береті, з обличчям закіптюженим і лютим, каліченою російською мовою наказав усім військовим вийти з юрби. Військові, вже без зброї, виходили з натовпу групами чи поодинці. Німецькі солдати, штовхаючи їх прикладами в спину, відводили геть, і незабаром неподалік од юрби виникла в степу друга, менша юрба військових. Щось пронизливо-печальне було в обличчях, поглядах цих людей, що тулились один до одного в своїх застаріло-брудних гімнастерках та запорошених чоботях серед заллятого сонцем яскравого степу.
Військових вишикували в колону й погнали вгору по Дінцю. А всіх цивільних розпустили по домівках.
І люди почали розтікатись по степу від Дінця на всі боки. Більшість посунула вздовж дороги на захід, через хутір, де ночували Ваня й Жора, в напрямі Лихої.
Батько Віктора Петрова й дід, що віз Кошового та його рідню, в той змиг, коли побачили в степу німецькі танки, приєдналися з підводами до своїх. І вся їхня група, що в ній були тепер і Клава Ковальова з матір'ю, влилася в потік людей та підвід, які відходили на захід, до Лихої.
Попервах ніхто з людей не вірив, що саме так і буде, відпустили їх, і нема тут ніякого підступу,— всі з побоюванням поглядали па німецьких солдатів, що сунули по дорозі зустрічним потоком. Але солдати із стомленими, спітнілими, брудними від розмазаного пороху обличчями, заклопотані тим, що чекало їх попереду, майже не дивились на радянських біженців.
Коли минуло перше потрясіння, хтось непевно мовив:
— На те є наказ німецького командування — місцевих жителів не кривдити...
Валько, що від нього йшла під сонцем пара, як від коня, похмуро всміхнувся і, кивнувши на колону лютих, перемазаних, як чорти, німецьких солдатів, сказав:
— Не бачиш, їм нема коли. А то дали б вони тобі водиці випити!
— А ти, кажись, випив уже? — зненацька весело озвався чийсь голос, один із тих безжурних голосів, які в усіх, навіть найжахливіших обставинах життя неодмінно знайдуться, коли збираються руські люди.
— Я вже випив,— похмуро згодився Валько. І, подумавши, додав: — Але ще не всю чару.
Насправді ось що сталося з Вальком, коли він, покинувши на березі хлопців, спустився до переправи. Він мав такий лютий вигляд, що примусив-таки одного з військових, які відали переправою, вступити з ним у переговори. Од військового Валько дізнався, що командування переправою перебуває на тім боці річки. "Я його примушу, щоб він із своїми лайдаками навів порядок",— люто думав Валько, стрибаючи з краю одного понтона на край другого, обіч від машин, що сунули по наплавному, мосту. На той час налетіли німецькі пікірувальники, і він, як і всі люди, що стрибали разом з ним, змушений був лягти. Потім ударила німецька артилерія, на понтонах спалахнула паніка. І Валько тут завагався.
За своїм становищем він не тільки мав право, а й мусив неодмінно скористатися з останньої можливості перебратись на той бік Дінця. Але, як це буває в житті навіть дуже сильних і розсудливих натур, з гарячою кров'ю, що потай кипить у жилах, іноді обов'язок частковий, мепший, але илпжіші, бере гору над обов'язком загальним і головним, але дальнім.
Тільки-но Валько уявив собі, що можуть об нім подумати його робітники, Григорій Ілліч Шевцов — його друг, хлопці-комсомольці, що лишились на березі,— тільки-по Валько уявив собі це, вся кров прилила йому до чорного обличчя і він завернув назад. У цей час уже по всій ширині наплавного мосту бігли назустріч йому люди суцільною лавою. Тоді він, у чім був, стрибнув у воду й поплив до берега.
Поки німці обстрілювали й оточували цей берег Дінця і люди з цього берега, божеволіючи, бігли понтонами на другий берег та бились біля спуску до понтонів і десятками та сотнями перебиралися вплав на той берег,— Валько, розсікаючи хвилі дужими руками, плив до цього берега. Він знав, що буде першим, з ким німці розправляться, а плив, бо вчинити інакше не дозволяла совість.
На біду собі, німці зробили необачно, що не вбили Валька, а відпустили разом із іншими. І от, замість того щоб іти на схід, до Саратова, куди він мусив з'явитись по службі і де перебували його дружина та діти, Валько в потоці біженців посувався на захід.
Ще не доходячи до Лихої, колона біженців почала розпадатись. Валько запропонував групі краснодонців виділитись із колони, обминути Лиху та посуватись до Краснодона осторонь великих шляхів, польовими дорогами, а то н цілиною.
Як це завжди буває в трудні моменти життя народів і держав, у душі навіть щонайменшої людини думки про власну долю тісно переплітаються з думками про долю всього народу й держави.