Такі ж самі думки в більшій чи меншій мірі бентежили й усіх його товаришів.
І тільки Уля не мала сили думати ні про долю рідпої землі, ні про долю свою особисту. Все, що вона пережила з того моменту, коли побачила, як похитнувся копер шахти № 1-біс: прощання з улюбленою подругою та матір'ю, цю дорогу по випаленому сонцем, витолоченому степу і нарешті переправу, де в скривавленій верхній частині тулуба жінки з червоною хусткою на голові і в хлопчику з очима, які вичавилися з орбіт, наче втілилося все, що вона пережила,— все це знов і знов, то гостро, мов кинджал, то тяжко-тяжко, наче жорно, оберталося в наболілому серці Улі. Всю дорогу вона ступала поряд з возом, мовчазна, ніби спокійна, і тільки ці риси похмурої силп, що позначилися в її очах, ніздрях, губах, виказували, які бурі хвилями ходили в душі її.
Зате Жорі Арутюнянцу було цілком ясно, як він житиме при німцях. І він дуже авторитетно міркував уголос:
— Канібали! Хіба наш народ може з ними примиритись, га? Наш народ, як і в раніше окупованих німцями місцевостях, безумовпо стане до зброї. Мій батько — тихий чоловік, але я не сумніваюсь,— він візьметься до зброї. Якщо паші старі так роблять, як же ми, молодь, повинні робити? Ми, молодь, повинні взяти на облік — виявити, потім узяти на облік,— поправився Жора,— всіх хлопців і дівчат, які не виїхали, і негайно зв'язатися з підпільною організацією. Мені принаймні відомо, що в Краснодопі лишились Володя Осьмухіп і Толя Орлов,— хіба вони сидітимуть склавши руки? А Люся, Володина сестра, ця чудова дівчина,— з почуттям сказав Жора,— вона, в усякому разі, безумовно не сидГтиме склавши руки.
Вибравши момент, коли піхто, крім Клави, не міг їх чу-тп, Ваня Земнухов сказав Жорі:
— Слухай, ти, абрек! Слово честі, всі з тобою згодні. Але... придерж язика. По-перше, це діло совісті кожного. А по-друге, ти ж не можеш ручитися за всіх. Ану, коли хтось ненароком бовкне, що тоді буде — і тобі, і всім нам?
— Чому ти назвав мене абреком? — спитав Жора, в чорних очах якого з'явився иатхненно-самовдоволений вираз.
— Тому, що ти чорний і дієш, як вершник.
— Ти знаєш, Ваню, коли я перейду в підпілля, я неодмінно візьму собі прізвисько "Абрек",— знизивши голос до шепоту, промовив Жора Арутюнянц.
Ваня поділяв думки й настрої Жори Арутюнянца. Але в усе, про що зараз Ваня думав, владно вторгалося щастя від близькості Клави і почуття гордощів, коли він згадував свою поведінку біля переправи і знову чув слова Ковальова: "Ваню, врятуй їх",— і відчував себе Клавиним рятівником. Це щастя було тим повніше, що К лава поділяла його почуття. Якби не турбота за батька та не жалібне тужіння матері, Клава Ковальова була б одверто й просто щаслива з коханою людиною ось тут, у заллятому сонцем донецькім степу, хоч на обрії то там, то тут виникали башти німецьких танків, стволи зеніток і каски, каски, каски німецьких солдатів, котрі мчали над золотавою пшеницею в ревінні моторів та в куряві.
Ллє серед усіх цих людей, що так по-різному думали про долю свою й усього народу, було двоє, теж дуже різних вдачею та віком, але напрочуд схожих тим, що обоє вони перебували в надзвичайному моральному піднесенні й енергійній діяльності. Одним із цих людей був Валько, а другим — Олег.
Валько був людина неговірка, і ніхто ніколи не знав, що діється в цій душі під циганською зовнішністю. Здавалося, все в його долі змінилось на гірше. А проте ніколи ще не бачили Валька таким рухливим та веселим. Усю дорогу він ішов пішки, про всіх дбав, охоче починав розмову з хлопцями, то з тим, то з іншим, ніби випробовуючи їх, і дедалі частіше жартував.
А Олегові теж не сиділося в бричці. Він уголос висловлював нетерпіння, коли ж нарешті побачить матір, бабусю. Він задоволено потирав кінчики пальців, слухаючи Жору Арутюнянца, а то раптом починав кепкувати з Вані та Клави, або ж, від несміливості заникуючись, утішав Улю, чи бавив трилітнього братика, чи освідчувався в коханні тітоньці Марині, або заводив політичні затяжні розмови з дідом. А інколи він ішов поряд з бричкою, мовчазний, з чітко позначеними на лобі подовжніми зморшками, з упертою, ще дитячою складкою повних губ, на яких наче бриніла ледве помітна усмішка, з очима, що задумливо й суворо-ніжно дивилися вдалину.
До Краснодона лишався щонайбільше один перехід, коли раптом наскочили на якусь команду німецьких солдатів, що відбилась від інших. Німецькі солдати діловито — навіть г:е дуже брутально, а саме діловито — понишпорили в обох підводах, витягли з чемоданів Марини та Улі всі шовкові речі, стягли з Вікторового батька та з Валька чоботи й забрали у Валька старовинний золотий годинник, який навіть після недавнього купання чудово йшов.
Душевне напруження, якого вони зазнали в цій першій безпосередній зустрічі з німцями, що від них усі чекали гіршого, перейшло в ніяковість одного перед одним, а потім у неприродне пожвавлення — всі навперебій показували, як німці нишпорили в підводах,— потроху дражнили Марину, що дуже вболівала за шовковими панчохами, і не пощадили навіть Валька та Вікторового батька, які більше од інших почували себе ніяково в бриджах і в тапочках. І тільки Олег не поділяв цих удаваних веселощів, в обличчі його довго стояв різкий, злостивий вираз.
Вони підійшли до Краснодона вночі і, за порадою Валька, який гадав, що нічний рух у місті заборонено, не ввійшли до міста, а зупинились на нічліг у балці. Ніч була місячна. Всі були схвильовані й довго не могли заснути.
Валько пішов розвідати, куди тягнеться балка. І раптом почув за собою кроки. Він обернувся, зупинився й при світлі місяця, що мерехтіло в росі, впізнав Олега.
— Товаришу Валько, мені треба з вами поговорити. Дуже треба,— сказав Олег тихим голосом, трохи заникую-чись.
— Добре,— сказав Валько.— Але стоячи доведеться, бо дуже мокро.— Він усміхнувся.
— Допоможіть мені знайти в городі кого-небудь з наших підпільників,— сказав Олег, просто дивлячись у потуплені під зрослими бровами Валькові очі.
Валько рвучко підвів голову і який час уважно вивчав обличчя Олега.
Перед ним стояла людина нового, наймолодшого покоління.
Найбільш несполучні, здавалося б, риси — мрійність і ді-йовість, політ фантазії і практицизм, любов до добра й нещадність, широта душі й тверезий розрахунок, пристрасна любов до земних радощів і самообмеження,— ці, здавалося б, несполучні риси разом створювали неповторпий образ цього покоління.