Ці бої в повітрі і артилерійська стрілянина змусили жителів поховатись по хатах та льохах і врятували Катерину Павлівну од відвідувачів. А німецькі солдати були, видно, заклопотані своїм ділом. Здавалося, що село порожнє, і лише в оцій хатині живуть вони троє — дві жінки й хлопчик.
Що менше лишалось часу до тієї вирішальної, а може, й згубної хвилини, коли Катя мусила виступити, то важче їй було володіти собою. Вона випитувала в Галі подробиці дороги, яку мала пройти, і чи зможе хто-небудь показати їй дорогу, а Галя тільки говорила:
— Не тривожте себе, спочивайте. Встигнете ще натри-вожитись.
Мабуть, Галя й сама нічого не знала, а просто жаліла її, і це тільки посилювало Катину збентеженість. Але якби хто-небудь сторонній зайшов зараз до хати й заговорив 8 Катею, не здогадався б про її переживання.
Сутінки стали густіші, і перестали вже кружляти їли, і замовкли зенітні кулемети. Все стихло довкола, і тільки в далекому безмірному просторі все ще тривало своє незрозуміле трудове, бойове життя-боротьба. Маленький Сашко спустив свої схрещені під лавою ноги у валянках, в які він усе-таки взувся вдень, підійшов до дверей і мовчки став напинати на себе латаний кожушок — колись білої, а тепер брудної шкіри.
— Пора вам, Вірочко,— сказала Галя,— саме час. Вони, чорти, ляжуть тепер трошки спочити. А І8 своїх до нас може зайти хто-небудь, краще буде, щоб вони вас не бачили.
В сутінках трудно було розгледіти її обличчя, голос звучав глухо.
— Куди хлопчик збирається? — спитала Катя з невиразним тривожним почуттям, що спалахнуло в ній.
— Нічого, нічого,— похапцем сказала Галя. Вона рвучко забігала по хаті, допомагаючи одягтись Каті й синові.
На мить Катин погляд з материнським виразом спинився на блідому личку Сашка. Так ось хто був той знаменитий провідник, який протягом п'яти місяців окупації проводив через усю глибину ворожих укріплень,— проводив і поодинці, і групами, і цілими загонами,— сотні, а може, й тисячі наших людей! А хлопчик уже не дивився на Катю. Він надягав свій кожушок і всіма рухами неначе говорив: "Багато було в тебе часу подивитись на мене, так ти не догадалась, а тепер ти краще мені не заважай".
— Ви трохи зачекайте, а д вийду початую і вам скажу.— Галя допомогла Катерині Павлівні просунути руки, що не гнулися в рукавах кожушка, за лямки і поправила торбу на її спині.— Попрощаймося ж, бо потім не буде коли. Дай бог вам щастя...
Вони поцілувались, і Галя вийшла 8 хати. Катя вже не дивувалася, що мати не приголубила сина, навіть не попрощалася з ним,— тепер Катя вже ні з чого не дивувалась. Вона розуміла, що слова "вони звикли" тут ні до чого. Сама вона, Катя, не вдержалась і зацілувала б, придушила б в обіймах свого хлопчика, коли б судилось проводжати його на таке смертельно небезпечне діло. Але Катя не могла не погодитися, що Галя робить правильніше. І, мабуть, коли б Галя вчинила інакше, маленький Сашко ухилився б від її ласки, навіть сприйняв би її вороже, бо материнська ласка могла тепер тільки розм'якшити його.
Катя почувала себе ніяково наодинці з Сашком. Бо розуміла: все, що скаже, прозвучить фальшиво. Але таки не витримала й сказала вельми діловим тоном:
— Ти далеко не ходи, а тільки покажи мені, де пройти поміж тими укріпленнями. Далі я дорогу знаю.
Сашко мовчав і не дивився на неї. А тут і Галя прочинила двері й пошепки сказала:
— Ідіть, нема нікого...
Була похмура, тиха, не дуже холодна і не темна ніч,— либонь, місяць стояв за пеленою зимового туману, та й від снігу було видніше.
Сашко — не в шапці, а в дуже поношеному й надто великому для нього пожмаканому картузі, без рукавиць, у валянках — пішов не озираючись просто в поле. Видно, він добре знав, що мати не підведе: сказала "нема нікого",— отже, нікого й нема.
Хвиляста лінія пагорбів, через яку вони мали пройти, витягнена з півночі на південь, була вододілом поміж річкою Деркулом та її притокою Камипгаою. Село лежало в низинці між невисокими двома відрогами, що тяглися в степ у напрямі Деркулу, потроху знижуючись і зливаючись зі степом. Сашко йшов просто полем геть від села, щоб перетяти один із цих відрогів. Катя зрозуміла, чому взяв Сашко цей напрям: хоч як мало здіймався над степом відріг,— коли вони зайшли за нього, їх уже не можна було бачити з села. Перебравшись на другий бік відрога, Сашко повернув уздовж нього на схід. Тепер вони йшли перпендикулярно до лінії пагорбів з німецькими укріпленнями.
Відтоді, як вони вийшли, Сашко ні разу не озирнувся, чи не відстала його супутниця. Вона покірно плентала за ним. Вони йшли тепер по негустій стерні, що стирчала з неглибокого снігу,— низинкою такою ж, як і та, де лежало село. Як і минулої ночі, добре чути було, як метушаться німецькі війська, відступаючи по грейдерних дорогах, десь од села на південь і на північ. Гармати гупали вже не так часто, але гучніше й дужче на південному сході, коло Міл-лерова. Десь далеко, чи не над річкою Камишною, повисали лампи німецьких освітлювальних бомб. Це було так далеко, що мертвотне світло їхнє тільки видніло звідси, але не розсіювало сутіні. Коли б таку лампу підвісити над однією 8 невеликих висот попереду, Катю й Сашка стало б видно тут як на долоні.
М'який сніг безшумно злягався під ногами, чути було тільки, як шарудять по стерні валянці. Потім стерня скінчилася. Сашко озирнувся, подав рукою знак підійти. Коли Катя наблизилась, він сів навпочіпки й показав, що вона має вчинити так само. Вона просто сіла на сніг у своїм кожушку. Сашко хутко вказав пальцем на неї й на себе і провів по снігу рису, спрямовану на схід. Кисті його рук були сховані рукавами кожушка, він випростав їх і швидко нагріб гостру грядку снігу — впоперек тільки-но проведеної лінії. Катя зрозуміла, що він накреслив лінію їхнього шляху і перешкоду, яку належало їм подолати. Потім він забрав жменьку снігу з грядки в одному місці та жменьку в другому, зробивши немовби два проходи в грядці, позначив кісточками пальців пункти укріплень по обидва боки проходів і провів лінію спочатку через один прохід, а потім через другий. Катя зрозуміла, що він показує дві можливі дороги далі.