— Німців багато в селі? — спитала Катя.
— Не так уже й багато. Вони тепер і не ночують тутечки, а більше там, у льохах.
— Льохах...— посміхнувся хлопчик.— У бліндажах!
— А все одно. Тепер, кажуть, має прийти підмога до них, тут ось триматимуть фронт.
— Скажіть, вас Галиною Олексіївною звуть? — спитала Катя.
— Звіть Галею, я ще не стара, Галя Корнієнкова.
Так і казали Каті, що вона потрапить іще до одних Кор-нієнків.
— Ви до наших ідете? — тихо спитав хлопчик.
— До наших. Пройти туди можна?
Хлопчик помовчав, потім сказав з загадковим виразом:
— Люди проходили...
— Давно?
Хлопчик не відповів.
— А як мені звати вас? — спитала жінка.
— За документом — Віра...
— Віра так Віра,— люди тут свої, повірять. А хто не повірить, нічого не скаже. Може, і є такий дурний, хто виказав би вас, та хто ж тепер насмілиться? — спокійно всміхаючись, мовила жінка.— Всі знають, скоро наші прийдуть... Розбирайтесь, лягайте на ліжко, а я вас укрию, щоб тепло було. Ми з сином удвох спимо, то нам тепло...
— Я вас зігнала?!. Ні, ні,— жваво сказала Катя,— мені хоч па лаві, хоч на долівці, все одно я спати не буду.
— Заснете. А нам однаково вставати.
У хаті справді було дуже холодно,— відчувалося, що в ній не палено цю зиму. Катя вже звикла до того, що в хатах при німцях не палять, а їжу — нехитру юшку, або кашу, чи картоплю — люди варять нашвидку — на трісочках, на соломці.
Катя скинула кожушок, валянки й лягла. Хазяйка накрила її стьобаною ковдрою, а зверху кожушком. І Катя не помітила, як заснула.
Розбудив її страшний гучний удар, який вона вві сні не так сприйняла на слух, як відчула всім тілом. Ще нічого не розуміючи, вона підвелась на ліжку, і в цю мить ще та ще кілька вдарів-вибухів струсонули повітря, весь навколишній світ. Катя почула густе ревіння моторів,— літаки промчали низько над селом один за одним і зразу набрали висоту по неймовірній кривій. Катя не те що зрозуміла, вона просто пізнала по звуку, що це наші їли.
— Наші! — вигукнула вона.
— Так, то наші,— стримано мовив хлопчик, що сидів на лаві біля вікна.
— Сашко, одягайся,, одягайтесь і ви, Віро, чи як вас! Наші-бо, наші, а як дадуть — не встанеш! — говорила Галя, стоячи посеред хати з полиновим, віником у руці.
Хоч у хаті й було холодно, Галя стояла на долівці боса, з оголеними руками, і хлопчик також сидів роздягнений.
— Нічого вони не дадуть,— сказав хлопчик з усвідомленням своєї вищості над жінками,— вони по укріпленнях б'ють.
Він сидів, підібгавши під лаву схрещені босі ніжки, щуи-ЛИЙ хлопчик з серйозними очима дорослої людини.
— Наші їли — в таку погоду! — гаряче казала Катя.
— Ні, то з ночі заліпило,— заперечив хлопчик, піймавши її погляд, звернений до вкритих памороззю шибок.— Погода гарна, сонця немає, а сніг уже не йде...
Звикнувши, бувши вчителькою, справу мати з підлітками його віку, Катя відчувала, що хлопчик цікавиться нею і що йому хочеться, щоб вона звернула на нього увагу. Але хлопчикові було таке властиве й почуття гідності, що ні в жестах, ні в інтонаціях він не дозволяв собі нічого, що можна було б сприйняти як нескромність.
Катя чула несамовиту трель зенітних кулеметів десь перед селом. Хоч яка була вона збентежена, вона не могла не відзначити, що німці ще не мають тут зенітної артилерії. Це означало, що ця лінія укріплень тільки тепер зненацька стала важливою лінією оборони.
— Швидше б уже наші приходили! — казала Галя.— У нас і льоху нема. Коли відступали, ми від німецьких літаків до сусідів бігали в погріб, а то — просто в поле,— полягаємо у бур'ян чи в межу, вуха позатуляємо й ждемо...
Нові бомбові удари — один, другий, третій — струсонули хатинку, і знову наші літаки, ревучи, промчали над селом і шугонули в височінь.
— Ой рідненькі ж ви мої! —— гукнула Галя і, сівши навпочіпки, затулила вуха долонями.
Ця жінка, що присіла навпочіпки, почувши літаки, була хазяйкою головної квартири партизанів цього району. Через квартиру Галі Корнієнко йшов головний потік тих, що тікали з полону, чи солдатів Червоної Армії, що виходили з оточення. Катя знала, що Галин чоловік загинув при самому початку війни і що двоє маленьких дітей її померли від дизентерії в час окупації. Було щось дуже наївне й дуже людське в цьому мимовільному русі Галі — стати нижчою, сховатись від небезпеки, бодай заткнувши вуха, щоб не чути. Катя, кинувшись до Галі, обняла її:
— Не бійтесь, не бійтесь!..— вигукнула Катя з почуттям.
— А я й не боюсь, та немов жінці так годиться...— Галя підняла до неї спокійне обличчя в темних родимках і засміялась... і
У цій хатинці Катерина Павлівна пробула цілий день. Потрібна була вся її витримка, щоб досидіти до темноти,— так хотілось мерщій вийти назустріч нашим. Цілий день наші їли, супроводжувані винищувачами, обробляли укріплення перед селом. Ілів було небагато,— судячи з усього, дві трійки. Вони робили по два-три заходи, а відбомбившись, повертались на зарядку, заправку й прилітали знов. Так вони працювали з тієї вранішньої години, коли розбудили Катю, аж поки не стемніло.
Цілий день точились над селом повітряні бої між нашими винищувачами та "мессерами". Інколи чути було, як проходили з гудінням, дуже високо, радянські бомбардувальники на якісь далекі рубежі оборони німців. Вони, мабуть, бомбили укріплення на річці Деркул, яка впадає в Донець коло бази Митякинського загону, де в глиняній печері, завалений, стояв газик Івана Федоровича.
Кілька разів протягом дня пролітали німецькі штурмовики й скидали бомби десь поблизу, можливо, за річкою Ка-мишною. Звідти весь час було чути гуркіт важкої артилерії.
Одного разу безладна артилерійська стрілянина зайшла в близькій смузі, за німецькими укріпленнями, куди лежав тепер шлях Катерини Павліни. Стрілянина виникла начебто віддалік, а потім наблизилась і десь уже зовсім поряд, дійшовши апогею, раптом стихла. Надвечір вона знов розгорілась, ця стрілянина, снаряди розривались перед самим селом. Протягом кількох хвилин, відповідаючи, били німецькі гармати, били так часто, що в хаті не можна було розмовляти.
Катерина Павлівна та Галя значуще переглядались. І тільки маленький Сашко все дивився перед собою з загадковим виразом.