Катя всміхнулася, згадавши суворовський вислів: кожен солдат повинен розуміти свій маневр. В очах цього десятилітнього Суворова вона, Катя, була його єдиним солдатом. Вона кивнула головою, що, мовляв, зрозуміла "свій маневр", і вони рушили.
Вони тепер ішли в обхід у північно-східному напрямі. Так вони добрались до густого плетива з колючого дроту. Сашко подав знак, щоб Катя лягла, а сам рушив понад дротом. Незабаром хлопця не стало видно.
Перед Катею простягалась лінія дротяних загороджень приблизно рядів у дванадцять. Лінія була стара, дріт уже заіржавів,— Катя навіть помацала його. Тут не було ніяких слідів роботи Ілів. Треба думати, що лінію німці спорудили проти партизанів: вона захищала пагорб з тилу і пролягала далеко від головних укріплень.
Давно вже не зазнавала Катя такої муки дожидання. Час минав, а Сашко не повертався. Минула година, друга, а хлопчик не йшов. Але за нього чомусь Катя не боялась: це був хлопчик-воїн, на якого можна було звіритись.
Вона так довго лежала без руху, що її почала проймати остуда. Катя ворочалася з боку на бік, нарешті не витримала й сіла. Ні, нехай маленький Суворов осудить її, але, якщо він покинув її так надовго, вона спробує хоч би оглянути місцевість. Коли хлопчик пішов, а не поповз, то вона також може трошки походити зігнувшись.
Ледве вона відійшла кроків на п'ятдесят* як нараз побачила щось таке, від чого її пройняв дрож — від радісної несподіванки. Перед нею зяяла нерівна воронка від снаряда. Снаряд розірвався зовсім недавно, вивернувши чорну землю і розбризкавши її по снігу. Це була вирва саме від снаряда, а не від бомби, скинутої з літака. Це зразу можна було зрозуміти з того, як лягла вивернута земля,— більше на один бік, і саме на той бік, звідки прийшли Сашко і Катя. І, видно, Сашко звернув на це увагу, він обійшов воронку перед тим, як іти далі,— так показували сліди.
Катя блукала поглядом по снігу, шукаючи інших воронок, їх не було — принаймні близько біля Каті. Невимовний, зовсім особливого роду неспокій опанував її. Це могла бути вирва лише од нашого снаряда. Але це не була вирва од снаряда дальньобійної важкої артилерії, цю землю викинув снаряд гармати середнього калібру,— наші стріляли не з такої вже й далекої відстані. Мабуть, це був слід — один із слідів тої запеклої артилерійської стрілянини, яку чули вони втрьох у Галиній хатинці надвечір.
Наші близько! Вони — поряд! Якими словами виповісти почуття жінки, що п'ять місяців прожила далеко від дітей своїх, у безугавній боротьбі, страшній, з невгамовною мрією про ту хвилину, коли скроплена кров'ю Людина в шинелі ступить на зневажену ворогом рідну її землю й розкриє братні обійми? З якою силою рвонулася змучена її душа до неї, до Людини, котра була їй в ту хвилину ближча, як муж чи брат!
Катя почула м'яке ступання валянок по снігу, і Сашко підійшов до неї. В першу мить вона й не зауважила, що його кожушок спереду, і коліна, і валянки — не в снігу, а в землі,— хлопчик ішов, засунувши руки в рукава, мабуть, йому довелось довго повзти і він змерз. Жадібно втупила вона зір свій у його обличчя — що ж несе він їй? Але обличчя хлопчика під цим великим картузом, що сповз на вуха, було безтрепетне. Він лише випростав із рукавів кисті рук і подав знак заперечення: "Тут пройти не можна".
Цей знак приголомшив її. Хлопчик поглянув на воронку, а потім на Катерину Павлівну, очі їх зустрілись, і хлопчик раптом усміхнувся. Мабуть, вигляд цієї воронки раніше справив на нього таке ж враження, як тепер на неї. Він зрозумів усе, що діється з Катериною Павлівною, і усмішка його сказала: "Дарма що тут пройти не можна, ми пройдемо в іншому місці".
їхні взаємини вступили в нову фазу,— вони зрозуміли одне одного. Вони, як і доти, не промовляли й слова, але вони заприязнились.
Вона уявляла, як він там повз, упираючись у мерзлу землю тонкими голими руками. Але хлопчик не дав собі сночити жодної хвилини. Він поманив Катю за собою й пішов назад по їхньому старому сліду.
Важко було б визначити почуття, яке ворухнулося в Каті до цього хлопчика. То було почуття товариськості, почуття довіри, послуху, поваги. Заразом то було й почуття материнства. То були всі ці почуття, зілляті разом.
Вона не стала розпитувати, що не дало їм тут пройти. Вона й на мить не мала сумніву, що він повернув не додому, а веде її кружним шляхом до другого проходу через укріплення. Вона йому не запропонувала своїх рукавиць зігріти руки, бо знала — він не візьме.
Незабаром вони знову звернули на північ, потім на північний схід і знову вийшли до дротяних загороджень, які оперізували основу вже другого пагорба. Сашко кудись подався знов, а Катя ждала й ждала. Нарешті він з'явився, ще більше перемазаний землею, з цим напущеним на вуха картузом і кистями рук, схованими в рукавах. Катя дожидала його, сидячи на снігу. Він наблизив своє обличчя, підморгнув їй одним оком і всміхнувся.
Вона все-таки запропонувала йому свої рукавиці, але він одмовився.
Те, що їй здавалось найтруднішим, виявилось насправді, як це часто буває в житті, навіть не легким, а непомітним. Так, вона просто не помітила, як вони пройшли між двома укріпленими пунктами. Це було найпростіше з усього, що їй довелось пережити в цім поході! І тільки потім вона зрозуміла, чому це відбулось так просто. Навіть не могла вона пригадати, чи довго йшли, а потім — повзли. Вона пам'ятала тільки, що вся ця місцевість була геть перерита після денної роботи Ілів, і пам'ятала вона це тому, що її кожушок, валянки й рукавиці, коли Сашко й Катя вийшли в поле, теж були перемазані землею, як у Сашка.
Потім вони ще досить довго йшли по цьому широкому горбкуватому полю, по чистому снігу. Нарешті Сашко спинився, обернувся, дожидаючи Катю.
— Дорога ось де буде. Бачите чи ні? — пошепки сказав він і простяг руку.
Він показував їй, як вийти на ґрунтову дорогу, котра зв'язувала село, що з нього вони вийшли, з хутором, через який лежала її дальша путь. Тепер Катя потрапила в ту смугу, де, за картою Йвана Федоровича, було мало німецьких укріплених пунктів, але де, в зв'язку з поквапливим відступом німців, мала панувати, за висловом Івана Федоровича, страшенна мішанина. Розрізнені частини, відступаючи, могли будувати в цій смузі тимчасові укріплення та вести ар'єргардні бої. В першому-ліпшому місці можна було натрапити на німецькі підрозділи, що відступали, чи на солдатів, що відстали від своїх частин. І перший-ліпший населений пункт міг зненацька опинитись на передньому краї німецької оборони. Цю частину дороги Йван Федорович вважав за най-небезпечнішу.