— Ні, ти обов'язково приходь до нас,— винувато говорила Ніна, затримавши його велику руку в своїх ласкавих руках.
Щасливий новим знайомством і тим, як складалися його справи, дуже голодний, Олег повертався додому. Але, видно, йому не судилось попоїсти сьогодні. Дядя Коля йшов назустріч од хвіртки їхнього дому.
— Я тебе давно вже виглядаю. Конопатий (так вони звали денщика) тебе шукав.
— До ч-чорта! — недбало сказав Олег.
— Все-таки лучче геть від нього далі. Ти знаєш, Віктор Бистринов тут учора з'явився. Його німці біля Дону завернули. Зайдімо до нього, у його хазяйки якраз і німців нема,— сказав дядя Коля.
Віктор Бистринов, молодий інженер, товариш по роботі Миколи Миколайовича і його приятель, зустрів їх надзвичайною новиною:
— Чули? Стаценка призначили на бургомістра! — вигукнув він, злостиво вишкірившись одним боком рота.
— Якого Стаценка? Начальника планового відділу? — Навіть дядя Коля здивувався.
— Його самого.
— Не смійся!
— Не до сміху!
— Та не може того бути! Такий тихий, ретельний, зроду нікого не зачепив...
— Так ось той самий Стаценко, тихий, нікого зроду не зачепив, той, без кого не можна було уявити собі жодної випивки, жодного преферансу, про кого всі казали — от своя людина, от душа-людина, от мила людина, от симпатична людина, от тактовна людина,— той самий Стаценко — наш бургомістр,— говорив Віктор Бистринов, худий, колючий, ребристий, мов штик, увесь клекочучи й навіть булькаючи слиною від злості.
— Слово честі, дай опам'ятатись,— казав, усе ще не вірячи, Микола Миколайович,— бо ж не було серед інженерів жодної компанії, до якої його не запрошували б! Я сам із ним стільки горілки випив! Я від нього не те що якого-не-будь нелояльного, я взагалі від нього жодного голосного слова не чув... Було б у нього якесь там минуле — так усі ж його знають як облупленого: батько з дрібних чиновників, а сам він ніколи ні в чім не був замішаний...
— Я з ним горілку пив! А тепер нас перших як давніх знайомих — за галстук, і — або служи, або...— і Бистринов рукою з тонкими пальцями викрутив подібний до зашморга жест попід стелю.— Ось тобі й симпатична людина!
Забувши про принишклого Олега, вони ще довго переживали, як це вийшло, що людина, яку вони знали кілька років і яка всім так подобалась, стала бургомістром при німцях. Найпростіше пояснення випадало таке: німці примусили Стаценка стати бургомістром під страхом смерті. Але чому ж вибір ворога впав саме на Стаценка? І потім внутрішній голос, той таємничий, чистий голос сумління, котрий визначає вчинки людей у найвідповідальнішу, в найстрашнішу хвилину життя, підказував, що коли б їм, звичайним, рядовим радянським інженерам, довелося вибирати, вони воліли б краще смерть, ніж отаке падіння.
Ні, очевидно, діло було не таке просте, буцім Стаценко погодився йти в бургомістри під загрозою смерті. І, стоячи перед таким незрозумілим явищем, вони, в котрий уже раз, говорили:
— Стаценко! Чи ти бачив таке!.. Ні, подумай тільки! Кому ж тоді можна вірити?
І здвигали плечима, й розводили руками.
Розділ двадцять восьмий
Стаценко, начальник планового відділу в тресті "Красно-донвугілля", був людиною ще не старою, десь між сорока п'ятьма й п'ятдесятьма. Він справді був сином дрібного чиновника, що служив до революції в акцизі, і справді ніколи ні в чому "не був замішаний". За освітою інженер-економіст, він усе життя працював як економіст-плановик у різних господарських організаціях.
Не можна сказати, що він швидко просувався по службі. Та не стояв і на місці: можна сказати, він сходив угору не з поверху на поверх, а з щабля на щабель. Але завжди був невдоволений тим місцем, яке посідав у житті.
Він був невдоволений не тим, що його працьовитість, енергію, знання, скажімо, замало використовують, і тому він од життя не дістає того, чого він вартий. Він був невдоволений тим, що не має в житті всього без будь-якої затрати труда, енергії, знань. А що таке життя можливе і що воно приємне, він спостерігав сам у старі часи, коли був молодим, а тепер він любив читати про це в книгах — про старі часи або про життя за кордоном.
Не можна сказати, що він хотів би стати казково багатою людиною, крупним промисловцем, чи комерсантом, чи банкіром,— це теж вимагало б від нього енергії, хвилювань: вічна боротьба, суперники, страйки, якісь там, чорт би їх забрав, кризи! Але ж є на світі й тихі прибутки, яка-пебудь там рента чи просто добра платня на спокійній і солідній посаді.— є всюди, тільки "не в нас". І весь розвиток життя "у нас" показував Стаценкові, що роки його минають, а він чимраз більше оддаляється від ідеалу свого життя. І тому ненавидів суспільство, в якому жив.
Але, невдоволений суспільним ладом і власною долею, Стаценко ніколи нічого не робив, щоб змінити суспільство й свою долю, бо він усього боявся. Він боявся навіть розпускати якісь крупні плітки й був звичайнісіньким рядовим плетуном, що не виходив за межі розмов про те, хто скільки п'є і хто з ким живе. Він ніколи не критикував конкретних осіб, ні ближніх, пі дальніх, але любив поговорити взагалі про бюрократизм в установах, про брак особистої ініціативи в торговельних організаціях, про вади в освіті молодих інженерів у порівнянні з "його часом" і про некультуре обслуговування в ресторанах та в лазнях. Він ніколи ні з чого не дивувався і ладен був од усіх людей чекати геть усього. Якщо хто-небудь розповідав про чималу розтрату, про загадкове вбивство чи просто про родинну неприємність, Стаценко так і казав:
— Я особисто не дивуюсь. Всього можна чекати. Я, знаєте, жив з одною дамочкою,— дуже культурна, між іншим, заміжня,— і вона мене обікрала...
Як і в більшості людей, усе, що він носив, чим меблював квартиру, чим мився й чистив зуби, було вітчизняного виробництва і з вітчизняних матеріалів. І в компанії інженерів, що побували в закордонному відрядженні, Стаценко любив при чарці горілки простувато й хитрувато відзначити це.
— Наше, радянське! — проголошував Стаценко, мнучи повною й дивовижно маленькою, як на його дебелу комплекцію, рукою кінчик рукава свого піджака в смужку. І не можна було зрозуміти, чи каже він це з гордістю, чи в осуд.