Так Олег Кошовий переступив поріг рідного дому, зайнятого німцями.
Розділ двадцять перший
Марина з невеличким сином оселилася в кімнатці біля кухні разом з бабусею Вірою та Оленою Миколаївною. А Микола Миколайович і Олег збили собі з дощок два тапчани й сяк-так улаштувалися в дров'яному сарайчику в дворі.
Бабуся Віра, занудившися без слухачів (не могла ж вона вважати за співбесідника денщика того з палевим ластовинням!), зразу звалила на них купу міських новин.
Два дні тому на вхідних будках найбільших шахт, на будинках шкіл імені Горького та імені Ворошилова, на будинку райвиконкому й іще подекуди хтось наклеїв більшовицькі листівки, паписані від руки. Під текстом стояв підпис: "Краснодонський районний комітет ВКП(б)". Дивно було те, що поряд з листівками наклеєні були номери газети "Правда" за старі роки з портретами Леніна й Сталіна. З чуток, з розмов німецьких солдатів було відомо, що в різних районах області, особливо на Дінці, на межі Вороши-ловградської та Ростовської областей, у Боково-Антрацитів-ському та Кременському районах, партизани нападають на німецький транспорт і військові частини.
Досі жоден комуніст і жоден комсомолець не з'явились на спеціальну реєстрацію до німецького коменданта. ("Та щоб я сама до них у пельку полізла,— нехай вони там подавляться!"— сказала бабуся Віра), але багатьох уже розкрили й поарештовували. Жодне підприємство чи установа не працює, але з наказу німецького коменданта, люди повинні приходити на місце роботи й відсиджувати належні години. За словами бабусі Віри, на роботу до Центральних електромеханічних майстерень тресту "Краснодонвугілля" з'явились інженер-механік Бараков та Пилип Петрович Лютиков. За чутками, їх пе тільки не зачепили, а призначили Баракова на директора майстерень, а Лютикова лишили на старій посаді — начальником механічного цеху.
— І хто б міг чекати від таких людей? То ж старі члени партії! Бараков на фронті був, поранений був! А Лютиков — такий громадський діяч, його ж усі знають! Чи вони пока-8ИЛИСЯ, чи що? — дивувалась і обурювалась бабуся Віра.
Ще вона сказала про те, що німці виловлюють у місті євреїв і вивозять до Ворошиловграда, де ніби утворено гетто, але багато хто каже, що насправді євреїв довозять тільки до Верхиьодувапного гаю й там убивають і закопують. І Марія Андріївна Борц дуже боїться за свого чоловіка, щоб хто-не-будь його не виказав.
Відтоді як Олег повернувся додому, те заціпеніння, в якому всі дні після його від'їзду, а особливо після приходу німців, переС-увала Олена Миколаївна, зняло з неї немов чарівною рукою. Вона тепер жила в стані душевної напруги й тієї енергійної діяльпості, що така властива була її натурі. Як орлиця над орлям, що випало з гнізда, вона кружляла над сином. І часто-густо ловив він на собі її уважний на-пружепо-неспокійний погляд: "Як ти, синку? Чи ж ти спро-можен все це пережити, синку?"
А він після того морального піднесення, якого зазнав у дорозі, закляк раптом душею. Все було не так, як він уявляв собі.
Юнакові, що стає до боротьби, виникає вона в мріях, як суцільний ряд подвигів проти насильства й зла. Та зло виявилось невловним і якимось нестерпно, огидно буденним.
Не було в живих кудлатого, чорного, простодушного пса, з яким Олег так любив бавитися. Вулиця з вирубаними в дворах і палісадниках деревами та кущами здавалась голою. І по цій голій вулиці, ввижалося, ходили голі німці.
Генерал барон фон Венцель так само не помічав Олега, Марини й Миколи Миколайовича, як він не помічав бабусі Віри та Олени Миколаївни.
Бабуся Віра, правда, не почувала нічого образливого для себе в поведінці генерала.
— То ж їхній новий порядок,— казала бабуся.— А я вже стара і знаю ще від свого діда, що то дуже старий порядок, як був у нас за кріпацтва. За кріпацтва в нас теж були пім-ці-поміщики, такі ж пихаті й такі ж кати, як цей барон, хай йому очі повилазять. Чого ж мені на нього ображатись? Він однаково буде такий, поки наші не прийдуть та не видеруть йому горлянку...
Та для Олега генерал з його вузькими блискучими штиблетами й чисто промитим кадиком був головним винуватцем того нестерпного приниження, в яке вкинули Олега, й близьких йому людей, і всіх людей довкола. Звільнитись від цього почуття приниження, здавалось, можна було, тільки вбивши німецького генерала, але на місце цього генерала з'явиться інший і до того ж зовсім такий самий — з чисто промитим кадиком та блискучими штиблетами.
Цибатий ад'ютант став приділяти багато ввічливої холодної уваги Марині і дедалі частіше змушував її прислужувати йому та генералові. В безбарвних очах його, коли він дивився на Марину, був презирливий і водночас хлоп'яцький вираз зацікавлення, ніби він дивився на екзотичну тварину, яка може дати немало розваги, але невідомо, як з нею поводитись.
Тепер улюбленим заняттям ад'ютанта було — поманити цукеркою маленького сина Марини і, діждавшись, коли хлопчик простягне товсту ручку, швиденько вкинути цукерку собі в рот. Ад'ютант робив це раз, і вдруге, і втретє, поки хлопчик не починав плакати. Тоді, присівши перед хлопчиком навпочіпки на довгих своїх ногах, ад'ютант висовував язика з цукеркою на червоному кінчику, демонстративно смоктав та жував цукерку й довго реготав, вирячивши безбарвні очі.
Вій був гидкий Марині весь — від довгих ніг до неприродно білих нігтів. Він був для неї не тільки не людина, а навіть не скотина. Марина гидувала ним, як гидують у нашому народі жабами, ящірками, тритонами. І коли він примушував її прислужувати, вона переживала почуття огиди й водночас жаху, від того, що вони залежать від цієї істоти.
Але хто справді робив життя молодих людей нестерпним, то це був денщик у палевому ластовинні. Денщик мав напрочуд широке дозвілля; він був головним серед інших денщиків, кухарів, солдатів господарської команди, що обслуговувала генерала. І все дозвілля денщика йшло на те, щоб знову й знову розпитувати молодих людей, як вони хотіли втекти від німців і як їм у цьому не пощастило, і, в котрий уже раз, висловлювати їм свої міркування про те, що тільки дурні та дикі люди можуть хотіти втекти від німців.