Валько добре знав його, це покоління, бо воно в значній мірі було відбитком з нього самого.
— Підпільника ти ніби вже знайшов,— з усмішкою сказав Валько,— а що нам далі робити, про це ми зараз поговоримо.
Олег мовчки ждав.
— Я бачу, ти не сьогодні зважився,— сказав Валько. Це була правда. Тільки-но виникла безпосередня загроза
Ворошиловграду, Олег, уперше приховавши від матері свій намір, пішов до райкому комсомолу й попросився, щоб йою використали при організації підпільних груп.
Його дуже образили, коли сказали без будь-якого пояснення причин приблизно таке:
— От що, хлопче: збирай-но своє манаття та їдь собі мерщій, поки живий та цілий.
Bin не знав, що райком комсомолу не створював самостійних підпільних груп, а комсомольців, яких лишали в розпорядженні підпільної організації, вже визначено заздалегідь. Тому відповідь, яку він дістав у райкомі, не тільки не була грубою, а була навіть, у певнім розумінні, виявом уваги до товариша. І йому довелось-таки виїхати.
Але в момент, коли пройшло перше напруження подій на переправі й Олег уже збагнув, що вийти не пощастило, його осяяла думка: тепер мрія здійсниться! Весь тягар утечі, розлуки з матір'ю, непевності всієї його долі спав з його душі. І сила душі, всі пристрасті, мрії, сподівання, весь запал і натиск юності — все це разом ринуло на волю.
— Через те ти так і підібрався, що зважився,— провадив далі Валько.— У мене в самого такий характер. Ще вчора — йду, а все в мені на думці: то як ми шахту висадили, то, бачу, армія відступає, біженці мучаться, діти. І такий у мене морок на душі! — з незвичайною щирістю говорив Валько.— Повинен би радіти з того, що хоч сім'ю побачу, з початку війни не бачився,— а в серці стукає: "Ну, а далі що?.." Так було вчора. А що ж сьогодні? Армія наша відступила. Німець нас захопив. Сім'ї я не побачу. Може, й ніколи не побачу. А на душі полегшало. Чому? Тому що в мене тепер один шлях, як у чумака. А це для нашого брата най-головпітпе.
Олег почував, що зараз у балці під Краснодоном, при світлі місяця, яке сяйно блищало в росі, цей суворий стриманий чоловік з бровами, що зрослись, мов у цигана, розмовляв з ним, з Олегом, так одверто, як він, може, не говорив ні з ким.
— Ти ось що: ти з цими хлопцями зв'язку не втрачай, це люди свої,— радив Валько.— Себе не виявляй, а зв'язок з ними держи. І наглядай ще хлопців, придатних для діла, тих, що твердіші духом. Але тільки гляди, без мого відома нічого не починай,— завалишся. Я тобі скажу, коли й що тобі робити...
— Ви знаєте, кого залишено в місті? — спитав Олег.
— Не знаю,— одверто признався Валько.— Не знаю, але знайду.
— А як мені шукати вас?
— Тобі шукати не треба. Якби в мене була квартира, я тобі її однаково не назвав би, а в мене, одверто кажучи, поки що її нема.
Хоч як сумно було прийти вісником загибелі батька й чоловіка, та Валько вирішив попервах перебути в родині Шевцова, де Валька знали й любили. З поміччю такого відчайдушного дівчиська, як Любка, він сподівався встановити зв'язки й підшукати квартиру в глухішому місці.
— Ти краще дай мені свою адресу, я тебе знайду. Валько кілька разів уголос повторив Олегову адресу,
поки не завчив.
— Ти не бійся, я тебе знайду,— тихо говорив Валько.— І коли не скоро про мене почуєш, не рипайся, жди... А тепзр іди,— сказав він і своєю широкою долонею легенько підштовхнув Олега в плече.
— Спасибі вам,— ледве чутно мовив Олег.
З нез'ясовним хвилюванням, що начебто несло його по росяній траві, підходив він до табору. Всі вже спали, самі лише коні хрумали траву. Та Ваня Земнухов сидів, обхопивши руками гостре коліно, в головах у Клави та її матері, що вже спали.
"Ваню, друже любий",— з розм'якшеним почуттям, яке в нього було тепер до всіх людей, подумав Олег. Він підійшов до товариша і, схвильований, сів поруч нього на мокру траву.
Ваня обернувся до нього блідим при світлі місяця обличчям.
— Ну як? Що він сказав тобі? — спитав Ваня глухуватим голосом.
— Про віщо ти питаєш? — сказав Олег, здивувавшись і збентежившись водночас.
— Що Валько сказав? Він знає що-небудь? Олег в нерішучості дивився на нього.
— Чи не думаєш ти зі мною в піжмурки грати? — сказав Ваня з досадою.— Не маленькі ж ми, справді!
— Як ти дізнався? — дедалі більше дивуючись, поглядаючи на друга широко розплющеними очима, пошепки спитав Олег.
^ — Не так уже й трудно дізнатися про твої підпільні зв'язки, вони такі самі, як і в мене,— сказав Ваня з усмішкою.— Невже ти думаєш, що я теж не думав про це?
— Ваню!..— Олег своїми великими руками схопив і міцно стис вузьку руку Земнухова, що зразу відповіла йому енергійним потиском.— Значить, разом?
— Звісно, разом.
— Назавжди?
— Назавжди,— одмовив Ваня дуже тихо й серйозно.— Поки кров тече в моїх жилах.
Вони дивились один одному в обличчя, поблискуючи очима.
— Ти знаєш, він поки що нічого не знає. Але сказав — знайде. І він знайде,— казав Олег з гордістю.— Ти ж гляди, в Нижній Олександрівці не затримайся...
— Ні, про це ти не думай,— рішуче струснувши головою, сказав Ваня. Він трохи зніяковів.— Я тільки влаштую їх.
— Любиш її? — схилившись аж до обличчя Вані, пошепки спитав Олег.
— Хіба про такі речі говорять?
— Ні, ти не соромся. Це ж добре, це дуже добре. Вона т-така чудова, а ти... Про тебе навіть слів нема,— з наївним і щасливим виразом в обличчі та в голосі говорив Олег.
— От скільки доводиться переживати й нам, і всім людям, а життя таки прекрасне,— мовив короткозорий Ваня.
— П-правильно, п-правильно,— сказав Олег, затинаючись, і сльози навернулись йому на очі.
Трохи більше тижня минуло відтоді, як доля звела в степу тих розмаїтих людей: і юнаків, і дорослих. Та от востаннє всіх разом освітило їх сонце, зійшовши над степом, і здавалось, ніби ціле життя лишалося в них за плечима,— таким теплом, і сумом, і хвилюванням сповнились їхні серця, коли настав час розлучатись.
— Ну, хлопці й дівчата...— почав був Валько, що один лишився серед балки, в бриджах і тапочках, змахнув смаглявою рукою й нічого не сказав.
Всі обмінялись адресами, пообіцяли тримати зв'язок, розпрощались. І довго ще бачили одне одного після того, як розтеклись у всі боки по степу. Ще й іще махне хтось рукою або хусткою. Та ось одні, потім інші — зникли за горбом чи в балці. Наче й не було цієї спільної дороги у велику страшну годину, під палючим сонцем...