Цю околицю, як і багато районів Краснодона, давно заставили стандартними будинками, але Матвій Костьович знав, що Кіндратович, як і колись, живе у власній дерев'яній хаті, в одній із тих старовинних хатин, за які околиця й дістала назву Голуб'ятників.
На стукіт у віконце на порозі стала схожа на циганку, досить іще молода, але дуже одутла й неохайна, хоч і вдягнена не бідно, жінка. Костьович сказав, що він тут мимохідь і йому потрібен Іван Кіндратович, він просить старого, якщо це можливо, вийти до нього на вулицю поговорити.
І тут, за цим будиночком, у степу, де вони зійшли в низинку, щоб не стовбичити на белебні, під звуки далекої артилерійської канонади, яку в той день ще було чути, відбулася зустріч Матвія Шульги та Івана Гнатенка.
Іван Гнатенко, чи просто Кіндратович, був один із нащадків тих поколінь шахтарів, котрі по праву могли вважати себе засновниками донецьких копалень. І дід, і його батько — родом з України, і сам Кіндратович — це були справжні, з ласки божої, шахтарі-корінники, що побудували Донбас, хранигелі шахтарської слави й традицій, та сама шахтарська гвардія, об яку зламали собі зуби в Донбасі німецькі інтервенти та білі в 1918—1919 роках.
Це був той самий Кіндратович, який разом із своїм директором Андрієм Вальком та Григорієм Іллічем Шевцовим висадив у повітря гн^хту № 1-біс.
І ось яка розмова відбулась у нього з Матвієм Костьови-чем у низинці в степу, під сонцем, що вже схилялось на вечірній пруг.
— Чи знаєш ти, Кіндратовичу, чого я до тебе прийшов?
— Не знаю, а здогадуюсь, Матвію Костянтиновичу,— печально відмовив Кіндратович, не дивлячись на Шульгу.
Степовий вітрець, що дихав у низинці, косо в один бік одгортав поли залатаної, дідівських часів куртки, що висіла, як на хресті, на висхлому тілі старого.
— Мене залишено тут для роботи, як у вісімнадцятому році, з тим я й прийшов до тебе,— сказав Костьович.
— Все моє життя — твоє, це ти знаєш, Матвію Костянтиновичу,— низьким, хрипким голосом сказав Кіндратович, не дивлячись на Шульгу.— Але я не можу прийняти тебе в дім, Матвію Костянтиновичу.
Те, що сказав Кіндратович, було таке несподіване й неможливе, що Матвій Костьович навіть не спромігся на відповідь і замовк. І Кіндратович теж мовчав.
— Правильно ли я понял тебя, Кондратович,— ты отказываешься принять меня в дом? — раптом перейшовши на чисту російську мову, тихо спитав Шульга, боячись гляну ги на старого.
— Я не відмовляюсь, я не можу,— сумно сказав старий.
Якийсь час вони ось так і розмовляли, не дивлячись один на одного.
— Ти давав згоду? —з гнівом, що закипав у серці, спитав Костьович.
Старий похилив голову.
— Ти знав же, на що йдеш? Старий мовчав.
— Чи розумієш ти, що нас ти ніби зрадив?
— Матвію Костьовичу...— дуже низько й хрипко, з погрозою ніби прогавкав старий.— Не кажи такого, чого не можна поправити.
— А чого мені боятися? — люто мовив Шульга й подивився просто в висхле, з рідкою, немов вискубаною, прокуреною борідкою обличчя Кіндратовича, і волячі очі Шульги набрякли кров'ю.— Чого мені боятися? Страшнішого від того, що я чую, не може бути!
— Стривай...— Кіндратович підвів голову й кощавою рукою з понівеченими чорними нігтями взяв Матвія Костьо-вича за лікоть.— Віриш ти мені? — спитав він печально й низько, на найстрашніших низах свого голосу.
Шульга хотів був щось сказати, але старий міцно стиснув йому лікоть і, дивлячись на нього пронизливими запалими очима, сливе благально мовив:
— Стривай... послухай...
Тепер вони дивились просто в вічі один одному.
— Я не можу прийняти тебе в дім, бо мого старшого сина я боюсь. Боюсь, продасть,— хрипко прошепотів старий, наблизивши своє лице до лиця Матвія Костьовича.— Пригадай, ти був у нас у двадцять дев'ятім? То востаннє ти був у нас, як ми із старою справляли двадцять п'ять літ нашого життя, срібне весілля. Всіх моїх хлопців ти, видно, не пам'ятаєш, та й не повинен,— усміхнувся старий,— а старшого маєш пам'ятати ще з вісімнадцятого року...
Шульга мовчав.
— От він і пустився берега,— хрипко шепотів Кіндратович.— Пам'ятаєш, він тоді, в двадцять дев'ятому, уже був без руки?
Шульга невиразно пригадував похнюпленого, забарного, неговіркого підлітка, якого бачив у Кіндратовича у вісімнадцятому році. Але хто з хлопців, що оточували Шульгу двадцять дев'ятого року в хаті Кіндратовича, хто був колись цим підлітком, хто з них був без руки, цього вже Шульга не пам'ятав. Він здивовано зловив себе на тому, що взагалі погано пам'ятає той вечір. Мабуть, він тоді йшов до Кіндратовича трохи з обов'язку, і той вечір загубився серед багатьох подібних вечорів, проведених так само, з обов'язку, серед інших людей, за інших обставин.
— Руку йому на заводі відірвало, в Луганську...—— Кіндратович згадав стару назву Ворошиловграда, і з цього Шульга прирозумів, що діло це давнє.— Він додому повернувся на моє утримання. Наук учити його пізно було, та ми зразу й не додумались, а професії підходящої, за можливостями своїми, він не здобув — і схибив. Став попивати на батькові гроші, тобто на мої, а я його жалів. Заміж за нього ніхто не йшов, а від того він ще гірше загуляв. А тридцятого року звалилась на нього ота цяця, що ти бачив, обкрутила його, і пішли в них діла темні. Стала вона ніби таємною шинкаркою, взялись вони до спекуляції і — тобі, як на сповіді,— не гребують і крадене скуповувати. Спочатку я його жалів, а потім став боятись ганьби. Ми із моєю старою так і вирішили — будемо мовчати. І мовчали. І перед дітьми рідними мовчали. І мовчимо... Його за Радянської влади двічі судили, хоч треба б судити її, погань, та він усякий раз вину брав па себе. Ну, розумієш, судді знають: я старий партизан, знатний вибійник, людина знаменита,— один раз йому зауваження, другий — умовно. А він з кожним роком усе зліший. Віриш ти мені? Як же я можу тебе в дім прийняти? Він, чого доброго, щоб йому будинок дістався, і нас із старою продасть! — І Кіндратович, соромлячись, од Шульги одвернувся.
— Але як же ти, це знаючи, міг дати згоду? — збентежено спитав Шульга, вдивляючись у гостре, як ніж, обличчя Кіндратовича, пе знаючи, вірити йому чи не вірити, і раптом з одчаєм ловлячи себе на тому, що він утратив у душі всякі критерії, яким людям можна, а яким не можна вірити в умовах, у яких він опинився.