Він стояв біля дверей мазанки Гната Фоміна, де посхилялись під вікнами соняшники, товсті, завбільшки з сито, на далекій від базару околиці "Шанхая".
Довго ніхто не озивався на стукіт, і Серьожка здогадувався, що на нього намагаються роздивитись крізь вікно, і навмисне став так близько до дверей, щоб його не можна було побачити. Нарешті двері відчинились. Гнат Фомін, не випускаючи клямки дверей, а другою рукою зіпершись на одвірок і нахиливши голову,— він був довгий, як черв'як,— з одвертою цікавістю дивився на Серьожку маленькими, глибоко схованими в різноманітних і численних брижах шкіри сіренькими очицями.
— От спасибі,— сказав Серьожка і так спокійно, немовби йому відчинили двері саме для того, щоб він увійшов, пірнув попід зіпертою на одвірок рукою Гната Фоміна і вже не тільки був у сінях, але відчинив двері в світлицю, коли Гнат Фомін, не встигши навіть здивуватись, кинувся за ним.
— Звиняйте, громадянине,— уже ВІ СВІТЛИЦІ сказав Серьожка й покірно схилив голову перед Гнатом Фоміним, що стояв перед ним у картатому піджаку, в жилеті з важким золоченим ланцюжком на животі і в картатих штанях, заправлених у яловичі, начищені ваксою чоботи,— височенний, з довгим благовидим обличчям скопця, яке набрало нарешті здивованого і трохи навіть гнівного виразу.
— Чого тобі треба? — спитав Гнат Фомін, підвівши ріденькі брівки, і численні та різноманітні зморшки довкола його очей складно якось заворушилися, ніби намагаючись розправитись.
— Громадянине! — несподівано для себе самого й для Гната Фоміна ставши в позу члена конвенту часів Французької революції, патетично проголосив Серьожка.— Громадянине! Врятуйте пораненого бійця!
Брижі круг очей Гната Фоміна вмить припинили свій рух, і очі, звернені до Серьожки, зупинились, як лялькові.
— Ні, не я поранений,— сказав Серьожка, зрозумівши, що саме ввело Гната Фоміна в отакий правець.— Бійці відступали, покинули пораненого просто на вулиці, акурат коло базару. Ми з хлопцями побачили і просто до вас.
На довгому благовидому обличчі Гната Фоміна відбилось проміття багатьох пристрастей, що враз охопили його, і він мимоволі скоса блимнув на двері в другу кімнату.
— Чому ж, однак, просто до мене? — знизивши голос до сичання, спитав він, злостиво втупивши очі в Серьожку, і зморшки круг очей знов заходили в нескінченно складному русі.
— До кого ж, як не до вас, Гнате Семеновичу? Все місто знає, що ви в нас перший стахановець,— мовив Серьожка з напрочуд чистими очима, нещадно встромляючи в Гната Фоміна цей отруєний спис.
— Та ти чий? — дедалі більше нетямлячись і дедалі більше дивуючись, спитав Гнат Фомін.
— Я син добре відомого вам Прохора Любезнова, теж стахановця,— відповів Серьожка ще рішучіше, бо він точно знав, що ніякого Прохора Любезнова нема на світі.
— Прохора Любезнова я не знаю. І от що, братику мій,— отямившись і метушливо та безглуздо засовавши довгими руками, сказав Гнат Фомін,— у мене й місця немає для того бійця, і жінка в мене хвора, а ти, братику, теє...— Руки його, хоч і не зовсім виразно, засовались у напрямі до вихідних дверей.
— Досить* дивно, громадянине, ви робите, коли всім відомо, що у вас є друга кімната,— з осудом у голосі зауважив Серьожка, в упор дивлячись на Фоміна прозорими, дитячими, зухвалими очима.
І Фомін не встиг поворухнутись чи бодай сказати щось, як Серьожка не дуже й квапливо підступив до дверей у сусідню кімнату, відчинив двері й увійшов до тієї кімнати.
А в кімнаті тій з напівпричиненими віконницями, захаращеній меблями та фікусами в діжках, чистенькій і охайно прибраній, сидів біля столу чоловік в одежі робітника, з круглими сильними плечима, з міцною стриженою головою та обличчям у темних цятках. Він підвів голову й дуже спокійно подивився на Серьожку.
І в ту ж мить Серьожка зрозумів, що перед ним сидить просто хороша, сильна й спокійна людина. І, зрозумівши це, Серьожка в ту ж мить дико й неймовірно перелякався. Так, жодного грама відваги не лишилося в його орлиному серці. Він перелякався так, що не міг сказати й слова, не міг поворухнутись, а в цей час на порозі виникло вкрай розлючене й перестрашене обличчя Гната Фоміна.
— Зажди, куме,— спокійно сказав той невідомий чоловік, що сидів біля столу, Гнатові Фоміну, який насувався на Серьожку.— А чому ж ви не віднесли того пораненого бійця, скажімо, до себе додому? — спитав він Серьожку.
Серьожка мовчав.
— Твій батько тут чи евакуювався?
— Евакуювався,— зашарівшись, кивнув Серьожка.
— А мати?
— Мати вдома.
— Чому ж ти спершу не пішов до неї? Серьожка мовчав.
— Хіба вона така жінка, що не прийме?
Серьожка з жахом у душі ворухнув головою. З того моменту, як гра скінчилася, за словами "батько", "мати" він бачив уже справжніх батька й матір своїх, і нестерпуче соромно було казати про них таку підлу неправду.
Але чоловік цей, видно, вірив Серьожці.
— Так,— заговорив він, розглядаючи Серьожку.— Гнат Семенович сказав тобі правду, що він того бійця прийняти не може,— промовив він, роздумуючи.— Але ти таку людину знайдеш, котра прийме. Це діло добре. І молодець ти, я тобі скажу. Пошукай і знайдеш. Тільки то діло секретне, ти до випадкових людей не ходи. А коли ніде не приймуть,— прийдеш до мене. А як приймуть,— не приходь, краще дай мені зараз адресок свій, щоб я міг тебе при нагоді знайти.
І тут Серьожці довелося розплатитися за пустощі най-уразливішим і найприкрішим способом. Саме тепер, коли Серьожці дуже хотілося б назвати цьому чоловікові свою справжню адресу, він мусив тут же, на ходу, вигадувати першу-ліпшу й цією брехнею назавжди перетяти собі шлях до зустрічі з цим чоловіком.
Серьожка знову опинився на вулиці. Він був розгублений і збентежений.
Не лишалося сумніву, що той чоловік, котрий переховувався в Гната Фоміна,— людина справжня, велика людина, але навряд чи можна було сумніватися й у тому, що Гнат Фомін — людина щонайменше поганенька. А проте вони, безперечно, зв'язані між собою. У цьому було щось нез'ясовне.
Розділ п'ятнадцятий
Тоді ж таки, покинувши будиночок Осьмухіних, Матвій Шульга подався на околицю Краснодона, що називалась по-старому Голуб'ятниками, до свого друга по колишньому партизанству — Івана Кіндратовича Гнатенка.