Жінка, яка працювала на пошті, пояснила Улі, що листи, які надходять з Німеччини, переглядає спеціально посаджений на пошті німець від жандармерії, який знає російську мову. Листи він затримує й кидає в шухляду стола, де вони зберігаються під замком, поки їх багато не набереться,— тоді він їх спалює.
Уля Громова за дорученням штабу "Молодої гвардії" відала всією роботою проти вербування та вигнання молоді: Уля писала й випускала листівки, влаштовувала в місті на роботу тих, кого мали вигнати, або добивалася з поміччю
Наталі Олексіївни звільнення по хворобі, інколи навіть переховувала на хуторах зареєстрованих і тих, що втекли.
Уля робила це не тільки тому, що це їй доручили, а й за якимось внутрішнім обов'язком: мабуть, вона відчувала якусь свою провину, що не змогла вберегти Валю від страшної долі. Це почуття провини дедалі більше краяло Улину душу, бо ні вона, ні Валина мама не мали од Валі ніяких вістей.
При початку грудня з поміччю жінки на пошті хлопці-первомайці вночі викрали зі столу цензора невручені листи. І ось вони лежали перед Улею в мішку.
Коли настали холоди, Уля знову жила в будиночку разом з усією родиною. Як і більшість молодогвардійців, Уля приховувала від рідні свою приналежність до організації.
Вона пережила тяжкі хвилини, коли батьки, боячись за неї, спробували було влаштувати її на роботу. Мати, лежачи в постелі, то нестямно дивилась на неї своїми чорними очима великої дикої птиці, то починала плакати, а старий Матвій Максимович уперше за багато літ нагримав на дочку. Обличчя його скрасніло аж до лисуватого тімені, але щось було в нім жалюгідне, невважаючи на величезну кощаву постать батька і на страшні кулаки, жалюгідне в залишках його кучерів на лисіючій голові і в неспромозі його вплинути на дочку.
Уля сказала, якщо батько й мати ще хоч раз попрікнуть її шматком, вона піде з дому.
Матвій Максимович і Мотрона Савелівна збентежились: вона була їхньою улюбленицею. І вперше стало ясно, що старий Матвій Максимович уже втратив свою владу над дочкою, а мати надто хвора, щоб наполягати.
Приховуючи свою діяльність, Уля особливо старанно хазяйнувала в хаті, а коли йшла з дому надовго, посилалась на те, що все життя таке принижене й бідне, що тільки й можна одвести душу з подругами. І щораз частіше вона відчувала на собі довгий скорботний погляд матері,— мати немов дивилась їй у душу. А батько навіть ніяковів перед Улею і при ній більше мовчав.
Інше становище було в Анатолія: коли батько пішов на фронт, Анатолій став головним у домі; мати, Таїсія Прокопі вна, і молодша сестричка обожнювали його й корились у всьому. І от Уля сиділа над цим мішком з листами не в себе дома, а в Анатолія,— він пішов того дня до Лілі Іваніхіної на Суходіл,— і довгими пальцями з конвертів, обрізаних цензурою, витягала листи, похапцем переглядала перші рядки й кидала на стіл.
Імена та прізвища, звернення до батьків, сестер з традиційними поклонами, зворушливі у своїй наївності, рябіли в очах Улі. їх було так багато, цих листів, що саме переглядання їх забрало в неї немало часу. Та між ними не було листа від Валі...
Уля сиділа, зсутулившись, опустивши руки на коліна, і дивилась перед собою з виразом безсилля... Тихо було в будиночку. Таїсія Прокопівна та сестричка Толика вже спали. Вогник каганчика з ледь помітним димком кіптяви то спадав, то зводився, похитуваний диханням Улі. Ходики над її головою лічили секунди з іржавим звуком: трік-трак... трік-трак... Будиночок Попова, так само як і будиночок Улі, стояв окремо серед хуторів, і це відчуття відірваності їхнього життя від життя людей властиве було Улі змалку, особливо в осінні та зимові ночі. Будиночок Попова був добрячий, тонке бриніння вітру, вже трохи зимове, ледве долинало з-за віконниць.
Уля відчувала себе зовсім-зовсім самотньою в цьому світі, повному таємничих недобрих звуків, і з цим вогником каганця, який то спадав, то підносився...
Чому так улаштовано світ, що люди ніколи не можуть до кінця віддати своє серце іншому?.. Чому, коли такі зілляті були з самого раннього дитинства їх душі, Улі та Валі, чому вона, Уля, не покинула свого дому з його повсякденними турботами, не відмовилась од усіх звичок життя, від рідні й товаришів і не присвятила всі сили тому, щоб урятувати Валю? Раптом опинитись там, поряд з нею, осушити її сльози, відкрити їй шлях до свободи?.. "Тому, що це неможливо... Тому, що ти віддала своє серце більше ніж одній Валі,— ти віддала його визволенню рідної землі",— відповідав їй внутрішній голос. "Ні, ні,— казала вона собі,— не шукай виправдань, ти не зробила цього навіть тоді, коли ще було не пізно, бо ти не знайшла почуття в своєму серці, ти виявилась такою самою, як і всі".
"Але невже цього не можна зробити тепер?.." — думала Уля. І вона віддалась дитячим мріям: вона знаходить мужніх людей, ладних слухатись її заклику, вони переборюють усі перешкоди, обдурюють німецьких комендантів, і там, у цій жахливій країні, Уля знаходить Валю й каже їй: "Я зробила все, я себе не пощадила, щоб урятувати тебе, і ось ти вільна..." Коли б це було можливо!.. Але це неможливо. Таких людей нема, і вона, Уля, просто не має сил для цього... Ні, це міг би зробити друг — юнак, якби він був у Валі.
Та хіба в неї самої, в Улі, є такий друг? Хто зробив би це заради неї самої, якби Уля потрапила в таке становище? Немає в неї такого друга. І, мабуть, таких друзів нема на світі...
Але ж є десь на світі чоловік, якого вона покохає? Який він? Вона його не бачила, та він жив у її душі — великий, правдивий, сильний, з мужнім добрим поглядом. Невимовна жага любові стіснилася в її серці... Заплющити очі, все забути, віддати всю себе... І в чорних очах її, що відбивали димно-золотий вогник каганця, то зникали, то спалахували щасливі й грізні відблиски цього почуття.
Враз тихий-тихий стогін, схожий на поклик, долинув до Улі. Вона вся здригнулась, і тонко вирізані її ніздрі затріпотіли... Ні, це простогнала вві сні сестричка Анатолія^ Купа листів лежала перед Улею на столі. Тонкі струмені кіптяви стікали з язичка вогню. Ледь долинало з-за віконниці тихе бриніння вітру, і ходики все лічили й лічили своє: "трік-трак... трік-трак..."