Туркенич, а за ним ще кілька хлопців вибігли на міст. Там ще корчився один, і вони його добили. Потім відтягли солдатів за ноги в кущі, щоб не видно було з дороги, а зброю забрали з собою. Череда, розсипавшись на кілька кілометрів уздовж по річечці, пила воду — просто з берега, або вступивши передніми, а то й усіма чотирма ногами в воду, або перебрівши на той бік,— пила, роздимаючи вологі ніздрі, з таким одностайним могутнім звуком всмоктування, ніби тут працювало кілька насосів.
У велетенській цій череді змішались звичайні робочі воли, червоні, сиві, рябі, дуже неквапливі, й товсторогі грудасті бугаї, як вилляті на своїх стальних ратицях; корови різних порід, граціозні ялівки й матки на самій порі з роздутими боками, недоєні, з набряклим вим'ям та червоними, розпухлими дійками; ці дивні, що тримались окремо, ясно-червоні корови з рогами, які ростуть просто з плоского тім'я; великі чорпо-строкаті й червоно-строкаті голландки, такі поважні в своїх білих розводах, що здавалося, немовби вони в очіпках та фартухах.
Пастухи-погоничі, старезні діди, які за життя своє наче перейняли забарну поваду своїх корів, а може, просто звикли за час війни до мінливостей долі, не звертаючи уваги на стрілянину, яка знялась поблизу, посідали колом на мокру землю, позаду череди, й залюлячили. Проте вони одразу повставали, побачивши озброєних людей.
Хлопці шанобливо скидали шапки, віталися.
— Здрастуйте, пани-товариші! — сказав грибкуватий дід з викрученими ступнями, одягнений поверх полотняної сорочки в педублену кожушанку без рукавів.
З того, що в руках у нього був плетений гарапник, а не довгий пастуший батіг, як у інших, ясно було, що він старший поміж ними. Видно, щоб заспокоїти своїх дідів, вій обернувся до них і сказав:
— То ж партизани!..
— Пробачте, добрі люди,— знову знявши й надівши шапку, сказав Олег,— німецьку охорону ми порішили, просимо допомогти худобу розігнати по степу, щоб німцям не дісталась...
— Гм... Розігнати! — трохи помовчавши, сказав другий дід, невеличкий, моторний.— То ж наша худоба, з Дону, чого нам її в чужому краю розганяти?..
— Що ж, ви її назад поженете? — сказав усміхнувшись Олег.
— Воно так, назад не поженеш,— зразу ж сумно погодився дідок.
— А розженемо — може, свої розберуть...
— Ай-я-яй, така ж сила! — раптом сказав маленький дід 8 одчаєм та захопленням і схопився за голову.
І стало видно, що переживають ці діди, приневолені гнати всю цю величезну силу худоби 8 рідної землі в чужу, німецьку землю. Хлопцям стало жаль і худоби, й дідів. Але вволікати було не можна.
— Діду, дайте-но свій батіг! — сказав Олег і, взявши його з руки маленького дідка, пішов до череди.
Череда, поки воли й корови вдовольняли спрагу, помалу переходила на той бік річки, і частина розбрелась, шукаючи решток сухої трави, дихаючи в мокру голу землю. Частина сумовито стояла, підставивши спини під дощ, або озиралась,— де, мовляв, ви, пастухи, що нам робити далі?
З певністю та спокоєм, наче він потрапив у свою стихію, Олег, де відштовхнувши рукою, де ляснувши по животі чи по шиї, де гучно хльоснувши батогом, розчищав собі дорогу між худобою. Він перейшов річку й виліз у самісінький тлум череди. Дід у кожушаній душогрійці прийшов на допомогу /із своїм гарапником. За ним рушили й решта дідів і всі хлопці.
Гукаючи та ляскаючи батогами, вони на превелику силу розділили череду надвоє, згаявши на це чимало часу.
— Ні, це не діло,— сказав дід у душогрійці,— Ударте 8 автоматів, усе одно пропадати...
— Ай-я-яй!..— Олег скривився, як від болю, і майже в ту ж мить обличчя його мимохіть набрало лютого виразу. Він зірвав з-за плеча автомат і пустив чергу по череді.
Кілька волів та корів упало, інші, підранені, ревучи й стогнучи, ринули в степ. І вся ця половина череди, почувши запах пороху та крові, віялом сипонула по степу,— аж земля застугоніла. Серьожка й Женя Мошков пустили по черзі з автоматів у другу половину череди, і вона теж розсипалась.
Хлопці бігли вслід і там, де ще трималось по кілька десятків голів, стріляли в худобу. Весь степ сповнився пострілами, муканням та ревінням скотини, тупанням ратиць, лясканням батогів і страшними та жалібними криками людей. Траплялося, бугай, на бігу підстрелений, разом спинявся, поволі підгинав передні ноги й важко падав уперед, на ніздрі. Підстрелені корови, ревучи, підводили свої прекрасні голови й знов безсило опускали їх. Вся місцевість довкола вкрилась тушами, що червоніли в тумані на чорній землі...
Коли хлопці поодинці розходились, кожен своєю дорогою, довго ще стрічались їм то тут, то там воли й корови, що розбрелись по степу.
Трохи перегодом над степом закурів димок. Це Серьожка Тюленін за дорученням Туркенича підпалив дерев'яний місток, що якимось дивом досі вцілів.
Олег і Туркенич ішли разом.
— Ти помітив цих корів з рогами, які ростуть неначе просто з тім'я, а вгорі загинаються всередину, майже сходяться? — збуджено питав Олег.— Це із східної частини Сальського степу, а може, навіть із самого Астраханського. Це індійська худоба... лишилась вона ще з часів Золотої Орди...
— Звідки ти знаєш? — недовірливо спитав Туркенич.
— Коли я був ще малий, вітчим, їдучи в цих справах, завжди брав мене з собою, він у цім ділі був чоловік тямущий.
— А Стахович сьогодні молодець! — сказав Туркенич.
— Т-так...— невпевнено мовив Олег.— їздили ми тоді з вітчимом. Знаєш, Дніпро, сонце, стада величезні в степу... І хто б міг подумати, що я... що ми...— Олег знову скривився, як від болю, махнув рукою й мовчав уже до самого дому.
Розділ п'ятдесятий
Після того, як німці обманом погнали до Німеччини першу партію жителів міста, люди навчились розуміти, чим це їм загрожує, і уникали реєстрації на біржі.
Людей виловлювали в них удома й на вулицях, як за рабовласництва виловлювали негрів у заростях.
Газета "Нове життя", видавана у Ворошиловграді сьомим відділом федьдкомендатури, з номера в номер друкувала листи до батьків од їхніх вигнаних дітей про немовби привільне, сите життя в Німеччині й про добрі заробітки.
У Краснодоні теж часом одержували листи від молоді, що працювала здебільшого в Східній Пруссії на найнижчих роботах — за наймитів, за домашню прислугу. Листи надходили без викреслень цензури, в них багато чого можна було прочитати між рядків, але вони скупо говорили тільки про зовнішні обставини життя. А більшість батьків зовсім не одержували листів.