— Отак і робіть!.. Ти тут, у місті, зв'язана з тим чоловіком, що привів тебе? Його й тримайся.
— Спасибі,— сказала Любка, дивлячись на нього повеселілими очима.
Вони обоє підвелись.
— Передай наш бойовий більшовицький привіт товаришам молодогвардійцям.— Він своїми невеликими, точними в рухах руками обережно взяв її за голову й поцілував в одне око і в друге і злегка відштовхнув од себе.— Іди,— сказав він.
Розділ тридцять восьмий
Ці кілька днів у Ворошиловграді вона перебувала в підлеглості в тої людини, яка звела її з Іваном Федоровичем. І для цієї людини багато важило, що в Любки зав'язались отакі стосунки з німецьким інтендантським полковником та його ад'ютантом і що вона потрапила на квартиру, де її вважають не за того, хто вона є.
їй не довелося вивчати шифр, бо лишився він такий, яким вона його знала перед від'їздом з курсів, але тепер вона мусила взяти радіопередавач із собою, бо з Ворошилов-града на ньому дуже трудно було працювати.
Ця людина вчила її, як міняти місця, щоб її не запеленгували. І сама вона не повинна була довго сидіти в Краснодоні, а наїздити до Ворошиловграда й інших пунктів і не тільки підтримувати зв'язки, які в неї створились, а зав'язувати нові серед офіцерів — пімців, румунів, італійців та угорців.
їй навіть пощастило договоритися з хазяями квартири, де жила, що вона, приїжджаючи до Ворошиловграда, спинятиметься в них, бо їй не сподобались ті квартири, які їй пропонували. Дівчинка, схожа на гриба-боровика, як і доти, ставилась до Любки з глибоким презирством, але мати цієї дівчинки розуміла, що Любка — це все-таки краще, ніж німецькі чини.
В Любки не було інакшого способу, як тільки знову використати попутну німецьку машину. Але тепер вона вже не піднімала руку перед легковими машинами, навпаки,— її цікавила більше вантажна машина з солдатами. Солдати булп й добріші, й не такі здогадливі, а в чемодапі серед її барахла лежала тепер ця штучка.
Зрештою вона попала в санітарний фургон. Правда, в фургоні, крім п'яти-шести солдатів-санітарів, сидів старший офіцер медичної служби й кілька молодших. Але всі були напідпитку, а Любка давно переконалася, що п'яних офіцерів легше обдурювати, як тверезих.
З'ясувалося, що везуть вони спирт до фронтового госпіталю, багато спирту в великих плескатих бляшанках. І Любка враз подумала, як добре було б роздобути в них побільше спирту, бо спирт одмикає будь-які замки та двері й за нього можна придбати все.
Кінчилось тим, що вона вговорила старшого офіцера медичної служби не гнати цей величезний важкий фургон серед ночі, а заночувати в її доброї знайомої в Краснодоні, куди вона, Любка, їде на гастролі. Вона дуже налякала матір, втягнувши в квартиру стільки п'яних німецьких офіцерів та солдатів.
Німці пиячили цілу ніч, і Любці довелось навіть танцювати перед ними, бо ж вона вдавала артистку. Вона танцювала як на лезі бритви,— і все-таки знов перехитрувала їх: вона загравала водночас і з офіцерами, і з нижніми чинами, і нижні чини з ревнощів заважали офіцерам залицятись до Любки, так що старший офіцер медичної служби навіть ударив одного санітара чоботом у живіт.
Коли вони так розважались, Любка раптом почула з вулиці довгий поліцейський сюрчок. Поліцай свистів десь біля клубу імені Горького, свистів щосили, не випускаючи сюрчка.
Любка збагнула не зразу, що це сигнал тривоги, але сюрчання дужчало, наближаючись до її дому. За вікнами шпарко виник і так само несподівано щез важкий тупіт ніг,— хтось пробіг униз по вулиці, до малих "шанхайчпків", що ліпилися вздовж балки. А згодом прогупали за вікном важкі чоботи поліцая, котрий сюрчав що було сили.
Любка й ті з-поміж німців, хто ще держався на ногах, вискочили на ґанок. Ніч запала тиха, темна, тепла. Сюрчання,— воно вже відходило геть,— стрибкий конус світла від електричного ліхтаря позначали трасу поліцая,— він біг униз по вулиці. І, ніби відповідаючи йому, сюрчали свистки вартових з базару та з-за пустиря за балкою — від жандармерії — і навіть з другого залізничного переїзду, що був далеко звідси.
Німецькі військові медики, похитуючись, бо хміль розквасив у них той найважливіший стрижень, який підтримує людину у вертикальному стані, трохи постояли на ґанку в глибокім мовчанні. Потім старший офіцер послав санітара по електричний ліхтар і помаяв струменем світла по палісаднику з занедбаними клумбами, з рештками паркана та понівеченими кущами бузку. Далі він освітив фургон на подвір'ї, і всі повернулись до кімнати.
Саме в цей час Олег, помітно випередивши свого переслідувача, побачив на пустирі за балкою спалахи ліхтарів,— поліцаї від жандармерії бігли йому навперейми. Він тут же зрозумів, що не сховається в малих "шанхайчиках": собаки,— вони збереглися тільки в цих місцях, бо ніхто з німців пе хотів жити в глиняних мазанках,— собаки видадуть Олега своїм гавканням. Збагнувши це, Олег звернув праворуч, на Восьмидомики, й припав до стінки найближчого стандартного будинку. За хвилину-дві поліцай прогупав чобітьми повз нього. Він пробіг так близько, що Олегові аж позакладало вуха від сюрчання.
Олег переждав трохи, потім, намагаючись нічим не зрадити себе, пішов задвірками тієї ж вулиці, по якій тільки-но біг, до пагорбів, звідки почав свою путь.
Стан збудження, що піднялось до якихось невгамовних веселощів, коли він на клубному ґанку наскочив на поліцая, а потім тікав од нього по вулиці, змінився почуттям тривоги. Олег чув сюрчання в районі базару й жандармерії та другого переїзду і розумів тепер, що його необачність поставила в трудне й небезпечне становище не тільки його самого, а й Серьожку з Валею, Стьопу Сафонова з Тосею Мащенко.
Це був у них перший вихід у світ з листівками, написаними Олегом та Ванею Земнуховим, перший крок, що з нього населення мало дізнатись про існування "Молодої гвардії".
Скільки сил було потрібно, щоб одвести пропозицію Стаховича, який вважав, що за одну ніч можна обклеїти листівками все місто й зразу справити враження! Олег, ближче пізнавши Стаховича, вже не мав сумніву в щирості його замірів, але як же він, Стахович, не розуміє, що чим більше людей втягнено до справи, тим легше провалитись! І брала досада, що Серьожка Тюленін, як завжди, теж був ладен вдатися до крайніх заходів.