Ні, жінка правильно завжди казала Йванові Федоровичу, що він народився в сорочці.
Рано-вранці другого дня Маша, сходивши на явку, привела до Йвана Федоровича незнайомого чоловіка, який, на превеликий подив Івана Федоровича й Маші, привітав "відлюдька" так, немовби вони тільки вчора бачились. Від цього чоловіка Іван Федорович дізнався, що "відлюдько" належав до своїх людей, залишених у підпіллі.
Від цього ж таки чоловіка Йван Федорович уперше дізнався, як далеко заліз німець у глиб країни: це була пора, коли зав'язувалась велика Сталінградська битва.
Усі найближчі дні Йван Федорович перевіряв, а часом і відновлював зв'язки — по місту й по всій області.
І в розпал цієї діяльності той самий чоловік, через якого Йван Федорович промкнувся до міської організації, привів йому Любку-артистку.
Вислухавши все, що могла сказати Любка про загибель ув'язнених краснодонської тюрми, Іван Федорович с"йдів похмурий, не маючи сили говорити. Жаль, до болю жаль було Матвія Костьовича та Валька. "Такі добрі козаки були!"—думав він. Раптом йому спала на думку дружина: "А як вона там сама?.."
— Так...— сказав він.— Тяжке підпілля! Такого тяжкого ще не бувало в світі...— І він заходив по кімнаті й заговорив з Любкою так, наче розмовляв сам із собою.— Порівнюють наше підпілля з підпіллям за тієї інтервенції, при білих, а яке може бути порівняння? Сила терору в цих каті и така, що біляки — дітлахи перед ними,—ці винищують людей мільйонами... Але є в нас перевага, якої тоді не було: наші підпільники, партизани спираються на всю могутність нашої партії, держави, на сили Червоної Армії... В наших партизанів і свідомість вища, і організація вища, і техніка вища — озброєння, зв'язок. Це треба народові пояснити... У ворогів є слабке місце, таке, як ні в кого: вони — тупі, все роблять за указкою, за розкладом, живуть і діють серед народу нашого в цілковитій темряві, нічого не розуміючи... От що треба використати! — сказав він, зупинившись перед Любкою, й знов заходив з кутка в куток.— Це все, все треба пояснити народові, щоб їх не боявся й навчився обманювати. Народ треба організувати,— він сам дасть із себе сили: всюди створювати невеликі підпільні групи, які могли б діяти в шахтах, по селах. Люди повинні не в ліс ховатися,— ми, хай йому чорт, живемо в Донбасі! Треба йти на шахти, на села, навіть до німецьких установ — на біржу, в управу, в дирекціони, сільські комендатури, в поліцію, навіть у гестапо. Розкласти геть усе диверсією, саботажем, нещадним терором ізсередини!.. Маленькі групки з місцевих жителів — робітників, селян, молоді, чоловік по п'ять, але всюди, в усіх шпаринах... Неправда! Заклацає в нас ворог зубами від страху! — він виснував це з таким мстивим почуттям, що воно передалося й Любці, і їй стало трудно дихати. Тому Іван Федорович згадав про те, що Любка передала йому "з доручення старших".—У вас, виходить, діла вгору йдуть? Так вони й по інших місцях ідуть. А без жертв у такому ділі не буває... Тебе як звуть? — спитав він, знову зупинившись проти неї.— Он воно як,— тож не діло, така гарна дівчина не може бути Любка, а Люба! — І весела іскорка стрибнула у нього в оці.— Ну, ще кажи, що тобі треба!
Миттю Любка яро собі уявила, як вони стояли, семеро в кімнаті, вишикувавшись у шерегу. Низькі темні хмари бігли за вікном. Кожен, хто виходив перед строєм, бліднув, і голос, що проголошував клятву, підіймався до високої дзвінкої ноти, приховуючи благоговійне тремтіння. І текст клятви, написаний Олегом та Ванею Земнуховим і стверджений ними всіма, в цей момент раптом відділився від них і став пад ними, суворіший і непорушніший, ніж закон. Любка згадала це, й від хвилювання, що знову її охопило, обличчя її сполотніло, на ньому з незвичайною силою виразності сяйнули голубі дитячі очі з жорстоким стальним полиском.
— Нам потрібні порада й допомога,—сказала вона.
— Кому вам?
— "Молодій гвардії"... У нас за командира Йван Турке-нич, він лейтенант Червоної Армії, попав в оточення, бо поранили. Комісар — Олег Кошовий, з учнів школи імені Горького. Тепер нас чоловік тридцять, що присягнули на вірність... Організовані по п'ятірках, саме так, як ви казали,— Олег так запропонував.
— Мабуть, йому старші товариші порадили, — сказав, зразу що треба зрозумівши, Іван Федорович,— але все одно, молодець ваш Олег!..
Іван Федорович напрочуд жваво сів до столу, посадив Любку проти себе й попросив, щоб вона назвала всіх членів штабу й охарактеризувала кожного з них.
Коли Любка дійшла до Стаховича, Іван Федорович опустив крайки брів.
— Зажди,— сказав він і торкнув її за руку.— Як його ввуть?
— Євген.
— Він був із вами весь час чи прийшов звідки? Любка розповіла, як Стахович з'явився в Краснодоні і що
він розповідає про себе.
— Ви до цього парубка ставтесь обережно, перевірте його.— І Йван Федорович розповів Любці про дивні обставини, за яких Стахович зник із загону.— Коли б він у німецьких руках не побував,— сказав він, роздумуючи.
На Любчинім обличчі відбилося занепокоєння, ще дужче від того, що вона Стаховича не полюбляла. Вона мовчки поглядала на Йвана Федоровича, потім риси її обличчя розгладились, очі посвітлішали, і вона спокійно сказала:
— Ні, цього не може бути. Видно, він просто злякався і втік...
— Чому так думаєш?
— Товариші його давно знають як комсомольця, він хлопець із фанаберією, а на таке не піде. У нього сім'я дуже хороша, батько старий шахтар, брати-комуністи в армії... Ні, не може того бути!
Надзвичайна чистота її мислення вразила Йвана Федоровича.
— Розумнісінька дівчина! — зітхнув він з незрозумілою їй журбою в очах.— Був час, і ми так думали. Але, бачиш, яке діло,— сказав він їй так просто, як можна було б сказати дитині,— на світі ще чимало людей розтлінних, що для них ідея, як одежинка, на час, а то й маска,— фашисти виховують таких людей мільйонами по всьому світу,— а є люди просто слабкі, яких можна зламати...
— Ні, не може того бути,— заперечила Любка, маючи на увазі Стаховича.
— Дай боже! А коли злякався, може злякатись і ще раз.
— Я передам Олегові,— коротко мовила Любка.
— Ти все зрозуміла, що я говорив? Любка кивнула головою.