У Олекси кров підступила до голови на таке оповідання.
— Що, — та він, гавган один, гроші бере, а на хорого подивитися не хоче! Погди-но ти! Піду я до тебе!
І Олекса як стояв, так-таки зараз пішов долі вигоном. За ним, заводячи та відказуючи, пішли жінки. Вони надійшли саме, як доктор сідав на бричку, щоб їхати далі.
— Пане старосто, — закричав здалека Олекса, — а то по якому ту порядок іде?
Староста обернувся і велів зупинити бричку.
— Nu, co tam takiego?*
— Ба, як же то, по якому? — говорив Олекса, підійшовши ближче. — Пан дохтор сюда приїхали хорих везітирувати, а вни ні до одної хати не заглянут, лиш кленут та людей ганьб’ят.
— Kłamiesz, gałganie!* — крикнув щомоці маленький заляканий доктор.
— Пан сам бреше! — відрізав Олекса, у котрого з лютості жили на чолі кров’ю набігли.
— Co, co, co?* — задріботав староста, зіскакуючи з брички.
— А то, що кажу! То як же то, — пан дохтор гроші бере, а люди мрут без ніякої помочі!
– A ty, drabie, a ty, gałganie, – обурився староста, вражений в найдіткливіший бік, в сповнювання обов’язків і побирання заплати, – ta jak ty śmiesz w żywe oczy kłamać. Ta jak ty śmiesz?*..
Лютість здавлювала горло старості, піна пирскала йому з рота при кождім слові.
— Пане, — відповів Олекса, — не жартуйте з людьми! Ми ту не таких панів видали! Вважайте, що тепер час не такий, — ніхто не знає, доки що: нині жию, завтра мя нема!
— Co, ty będziesz grozić? Hej, przysięźny, wójcie, — bierzcie tego rozbójnika, bierzcie go on mię zabić chce!* — пищав староста.
Олекса гірш усього не любив подібних "панських жартів". Злість кипіла в нім. Він не міг довше стриматись і обсипав старосту і доктора цілим потоком не зовсім салонових слів. Староста кричав, а далі, видячи, що й баби зачали вторувати Олексі, замовк, сів на бричку і, сплюнувши, велів поганяти на друге село.
— A niech was tu wszystkich cholera wytnie! — кричав він до людей.
— Тебе першого, посіпако, кровопийце, на! — кричав за ним Олекса.
Від того часу пан староста почав уважати наше село гніздом розбійників.
Нагадуючи сесю не зовсім естетичну, а ще менше патріархальну сцену, я звернув увагу ще на одну цікаву прояву. Коли на людей приходив який-небудь дотисок, — треба було десь стати остро, посваритися, упімнутися, — то люди пхали Олексу туди. "Ти-ді йди, бо тобі що? О ласку його не стоїш, ну, а нам, знаєш, — різно буває!" А Олекса, гаряча голова, не питав, що робить собі на кождім боці чимраз, то більше ворогів, — ішов і пускався осою в очі кривдителеві. В такі часи наші "багачі" забували свій гнів, балакали ласкаво з Олексою, жартували з ним, раді, що можуть сховатися за нього. Але скоро, тільки дотиску нема, — ого, вже мій Олекса знов і гидкий, і розбійник, і злодій, і хто знає, що ще. А бідні люди, хоть не раз і прем бачуть, як воно діло, — та що, — вони жиють на ласці багачів, — мусять змовчувати, а то й за ними підтягати…
Ось того-то Олексу Сторожа я й нагадав собі тепер, коли-м серед "свічної" та "чесної" громади побачився в такім самім положенні, як він, серед наших "порядних та чесних господарів". "А що, — погадав я собі, — поїхати б отсе та навідати його. Се буде цікава стріча двох проскрибованих, і то за подібні діла. Що то він скаже? Як привітає мене?"
Думка сеся недовго й мучила мене. Роздобувши гроші на дорогу, я сів на залізницю та й поїхав.
Розуміється, першим поступом я пішов до "своєї" хати, т[о] є[сть] до батьківської, в котрій тепер жили два мої брати, ще молоді, 19 і 15-літні хлопці, і вітчим з мачухою. Вітчим, мужчина в силі віку, рахувався до "найпорядніших і найчесніших" господарів. Він приняв мене дуже щиро і радісно, — навіть, бачилось, аж надто радісно, — розпитував про біжущі новості, про війну, про берлінську згоду, про вистріли в цісаря Вільгельма і з дивним тактом обминав питання про мої "проступки" і про мою "кару". Правда, балакаючи про всяку всячину, ми прийшли вкінці й на тоту дразливу річ, але вітчим немов не заявляв надто великої цікавості, я сказав кілька загальних незначущих слів, він покивав головою, і ми перейшли до іншої бесіди.
Я питав про Олексу і сказав, що хотів би-м його побачити.
— Е, що ти, — такого опришка! — пробовтнув згірдним тоном вітчим, але сейчас-таки поправився, лице його якось насилу приняло холодну, рівнодушну міну, і він сказав: — Та що, — як хочеш конче, то мож, — чому ні, — підеш завтра та й побачиш і Олексу.
Я знав аж надто добре вітчимову вдачу, і з тої бесіди я побачив, що мусило щось не аби нарости між ним і Олексою за тоті два роки. Я почав злегка допитувати, що таке сталося, — заходив з різніх боків, але, окрім звичайних сварок та ворогувань, нічого не домацався. Ба, мачуха сказала навіть своїм звичайним облесним тоном, що "тепер-ді тато в такій ласці з Олексою, що ся все село дивує".
Се мене зовсім збило з пантелику. Тим дужче я ждав завтрішнього дня, щоби побачити Олексу.
Але ще тої самої днини вечором Олекса, довідавшися, що Мирон зо Львова приїхав, прибіг до мене. Я вже повечеряв і саме щойно йшов спати до стодоли, коли-м побачив Олексу, ідучого горі берегом своїм звичайним повільним твердим поступом. Його низька, трошки підсадкувата стать, довгі жовнярські вуса, великі сірі очі і те напівдобродушне, напів’їдко-насмішливе лице, що тепер з ласкавим усміхом було звернене д’ мені, — все те живо прикликало в моїй пам’яті давнього Олексу, молодого, жвавого урльопника, котрий мене, малого, носив на руках понад річку, де тато-небіжчик з другим Сторожем ловив риби.
— А прецінь раз, прецінь… — говорив повільно Олекса, підходячи до мене.
Ми привіталися.
— Що ж ти, брате, на нас загнівався, дуже щось довго межи панами бувши, — сказав він, а на лиці його мигнув їдкий усміх.
— Га, — відповів я, — що ж робити, брате, коли мя пани так полюбили, що і на світ дихнути не пускают?
— Ага, видно, — сказав Олекса.
— Якось-то ми, Сторожі, не маємо в них ласки, — замітив я.
Олекса якось сумно всміхнувся. Моя замітка діткнула його, видно, в болюче місце.
— Що ж ти, йдеш уже спати!? — закинув він.