Ще парубкуючи в нашім селі, всі три брати відзначувалися поміж прочим парубоцтвом тим, що, як казали люди, "дуже були запальчиві до бійки, — що твоя єдна іскра!". Леда прикре слово, леда брехня, — вони вже мов огонь. Особливо в коршмі рідко коли обійшлося без бійки, скоро лиш Сторожі були. Посваряться два газди, вони сейчас уймуться за слабшим, за біднішим. Не було такого багача, котрий би від них не дістав пам’ятки.
Але швиденько позабирали Сторожів до війська і держали по 12 літ. Батько їх умер, хата запустіла, поле оброблював за час мій батько, — і люди поволі-поволі зовсім забули про Сторожів. Аж ось вони повертали. Найстарший — Олекса — вернув найборше (другі два брати мали ще по рокові служити) і сейчас почав свататися. Мій батько порятував його на перший почин, — ну, і оженився мій Олекса з Маланчуковою Оленою. Старий Маланчук був собі зовсім небагатий газда, а Олекса не мав грошей, щоби запомогтися. Перший рік він ще оброблював ціле вітцівське поле, так, значить, було яко-тако. Але коли на другий рік поприходили брати з войська, — почалася незгода, далі сварка, а далі й бійка за батьківщину. По цілім селі люди говорили страшні вісті: що Сторожі заперлися в одній хаті і рубаються сокирами, — нікого досередини не пускають, тільки гвалт чути та кров аж по вікнах бризкає; то знов, що хотять доти битися, доки не лишиться тільки один, а того най буде все, і т. д. З усіх тих казок то тільки було певно, що Сторожі не хотіли позиватися перед суд, а задумали самі поділитися батьківщиною, — причім, розуміється, прийшло до бійки. Однако поділити все-таки поділили, і опісля ніхто не чув, щоби за поділ вітцівщини марикували один на одного.
Але в громаді разом зо слухами про їх бійки віджили всі давні спомини. "О, вже ся розбійники посходили, — знов будуть людім голови розвалювати! Не могло їм де там одному з другим голову вкрутити в якій нетечи!" — так балакала найбільша часть сільських багачів, киваючи головами та частуючись горілкою. На нещастя, слова їх, іменно щодо розвалювання людських голов, доразу збулися. Сторожі незадовго почали по-давньому верховодити в коршмі. Тільки ж військо полишало на них чимало слідів. Вони ходили тепер якісь понурі, відповідали на всяке запитання різко, мов топором рубаючи, а на багачів дивилися ще кривішим оком, як уперед бувало.
Тоді ще принаймні хоть що — то побоювалися старшини, — а тепер де-де-де! На старшину іменно були в них найостріші зуби, — старшині вони ніколи й на одно слово не змовчали. "Кровопійці, злодіяки, живодерники, — розкричався, було, раз Олекса до війта і до преліпотентів. — Розжили-сьте-ся на громадськім добрі, то тепер брикаєте! Ах ви, свинопаси мерзенні, — я би вас усіх!.." Тільки ж присяжні не дали розлюченому докінчити і, вхопивши його, потягли до громадського шпихліра, що звичайно стояв порожній і служив замість арешту.
Але така нападка на словах, — то ще було по-божому. Олекса не любив бавитися словами, а зараз хапав фляшку або другу яку посудину та шпуряв межи очі. Нашого давнього війта він таким способом споганив на ціле життя, коли довідався, що за його війтівства з громадської каси щезло 500 зол[отих]. Війт був молодий і пристійний чоловік, любив при спосібності за молодицями побігати: Олексова фляшка відняла йому до того охоту, зробивши його лице подібне до свіжозораного поля. Розуміється, Олекса відсидів за тоту штуку в "семінарії" цілих 6 місяців, але й війтові "досолив неабияк".
Але не тільки сільська старшина, — навіть "пани", міські урядники, не мали ласки в Олекси. Він ставав против них наостро, а коли не помагали слова, — то в нього й "рукового" було не купити. Особливо возні, авскультанти та всякі другі посіпаки, що звичайно по селах грають роль великих панів, малися на осторожності, переїздячи через наше село, а передовсім пильнувалися стрічі зі Сторожами. І справедливо, — бо Сторожі кількох таких підпанків порядно-таки були провчили, на велику радість усім бідним, що мусили зносити їх брикання та сварку, а на великий клопіт війта, котрому приходилося за все відповідати перед старостою. Розуміється, що кар та арештів не щаджено на "розбійників".
Ба, навіть сам пан староста повітовий, переїздячи раз через наше село, стявся був, та й то кріпко, з Олексою. Се було ще 1872 р. вліті під час холери. Староста з повітовим доктором приїхав, щоб оглянути, кілько є хорих. Розуміється, що староста стояв насеред улиці та тільки викрикав на "хамів", а пан доктор зо страхом і трепетом, клянучи на чім світ стоїть, ходив попід хати… Досередини хат він і не зазирав, а послухавши, що йому говорили баби та чоловіки, кричав на них, чому не роблять то і то, і втікав швидко на улицю.
— А co?* — питав його староста.
— Е, niema nadziei! — була стала відповідь пана доктора, до котрої ще звичайно долучував: — Niech ich tu wszystkich jasne pioruny! — або: — Przeklęte chłopstwo, — samo sobie winno — umiera, a wódkę pije!*
Правда, пан доктор не говорив нічого о тім, що ні одного хорого й на очі не бачив, ані о тім, що волів би й зовсім не оглядати далі, а їхати просто до сусіднього села, де у попа була для них наготовлена сита вечеря і вигідний нічліг. Староста був "совісливий" і ні за що не був би покинув свій "обов’язок".
Але його і пана доктора чекала ще дуже немила передирка на Сторожівщині. Баби, котрі плачучи, просили доктора зайти до хати і поглянути на хорого а котрим доктор на то відповідав тільки лайкою та прокляттями, ішли та заводили за старостовою бричкою горі селом, хоть і не сміли приступити ближче. До них приставало чимраз, то більше людей, — чоловіків, відказуючих та грозячих, дітей і жінок. Так зайшли аж на Сторожівщину. Олекса, роблячи щось коло хати, побачив на вигоні доктора, котрого дармо просили баби вступити на хвильку до того і того хорого. Він видів, як доктор кричав на них і кленучи вернувся на улицю. Баби підняли плач. Олекса вийшов до них і почав розпитувати, що се таке?
— Та ци видите, от, — говорила плачучи одна жінка, — луп’їр мерзенний приїхав ніби обзирати хорих. Я го прошу, щоби пішов подивитися на мого чоловіка, а він як ся затріпоче, як зачне гантелити та клясти, господи! "Marsz, babo!" та й "marsz, babo". "Та чого ж пан приїхали?" — питаю єго. А він і слухати не хоче, — побіг надолину.